Особиста історія Алеї героїв

План реконструкції Алеї героїв у Чернігові нещодавно затвердили.  Роботи на ній вже почалися. 

Архітектор, який створив її у 70-их роках, помер на 92 році життя. Сьогодні його поховали. Розмову для цього тексту ми записали два тижні тому.

Кажуть, поставили якісь букви

Він не був місцевим. Мав уже 39, коли у 1964 році приїхав до Чернігова на посаду головного архітектора міста.

Сьогодні йому 91 рік, він недобре чує, на вулицю, каже дружина, останні роки вже не виходить, тому Алею героїв, архітектором якої став у 1970-их роках, сьогодні Віктор Устинов не бачить. 

– Я не знаю, що там роблять. Мені й самому цікаво, що там хочуть. Кажуть, поставили якісь букви?

– Так, поставили, але то ще влітку.

– Кажуть,  «Я», тоді серце велике, як у партії Юлії Тимошенко, і  дві букви –  «Ч» та «Є». Чегевару,  чи що?

Дружина Інга Петрівна сміється, мовляв, чоловік добре знає, що то – Чернігів.

– А я думав Чегевару. А що? Правильно. Як тебе, Віро, скажи, щоб не заважала мені розказувати.

Я закінчив Московський архітектурний інститут. Перед цим я був завхозом у школі, ще –  вчив дітей військовій справі й сам з ними школу закінчив. Бо я школи не скінчив одразу, пішов на війну у 1943. В армії пробув 6 років. Був автором генплану російського міста Сизрань, місто таке, заледве більше від Чернігова. Тоді приїхав до Чернігова на посаду головного архітектора міста, – чоловік робить наголос на останньому слові.

– Не просто приїхав, – сміється дружина й перебирає газети, у яких писали про її чоловіка, – а виграв конкурс на цю посаду, – Інга Петрівна говорить голосно, щоб чоловік чув.

Віктор Матвійович відмахується:

– Ич, не розказуй за мене.

Віктор Матвійович не обертається до дружини, говорить до мене, яка вже другу годину сидить у кріслі навпроти:

 – Я сам все добре пам’ятаю.

Інга Петрівна тільки сміється, у нього довге життя й багато-багато історій.

Ідея спорудження

На початку 70-их питання спорудження Алеї героїв з погруддями уродженців Чернігівщини обговорювалося усе частіше.

Віктор Устинов був до цієї ідеї прихильний, але далі прихильності справа не йшла: у той час жоден секретар міському чи обкому не дозволив би поставити постаменти тим, кого свого часу репресували, навіть, якщо вони уродженці Чернігівщини. А мова йшла про Юрія Коцюбинського, Миколу Подвойського, Володимира Антонова-Овсієнка, Миколу Кропив’янського, Віталія Примакова. 

Спочатку Віктор Устинов згадує ім’я та прізвище, але надалі каже лише «колега». Так от, колега сказав, Вікторе, адже у справах роботи часто буваєш у Москві, знайди родичів цих діячів й попроси їх звернутися з листом до ЦК, аби створити врешті алею.

Український інститут національної пам’яті вважає, що чернігівські історики мали рацію, коли 26 січня 2015 році на відкритому обговоренні радили прибрати з Алеї героїв до якогось музею погруддя осіб, «які на початку XX століття воювали проти незалежної української держави – Української Народної Республіки: В. О. Антоновa-Овсієнка, Ю. М. Коцюбинського, М. Г. Кропив’янського, М. І. Подвойського, В. М. Примакова, М. О. Щорса».

У 2015-2016 роках  активісти  самотужки скинули деякі погруддя радянських діячів з Алеї Героїв. Порожні постаменти, а також погруддя, які залишилися, приберуть у рамках реконструкції Алеї.

–  І я розумію, що сьогодні інший час настав, але тоді це були герої.

Тому поруч з прізвищем того чи іншого діяча Віктор Устинов вживає слово «герой»

Син Подвойського й кудлатий килим-пес

Віктор Устинов  приїхав до Москви, поселився у готелі й,  здається,  у довідниках знайшов телефон сина Миколи Подвойського.

– Я подзвонив йому й кажу, що приїхав оце з Чернігова у такій от справі, може Ви могли зібрати нащадків героїв-чернігівців й написали лист до ЦК партії з проханням поставити алею.  І син Подвойського навіть зрадів.

Вони домовилися зустрітися у Подвойського вдома, той ще мав покликати сестру. Вони жили на площі недалеко від Третьяковської галереї у дев’ятиповерховому будинку. 

–  У визначену годину я піднявся, здається, на 7-ий поверх, подзвонив у дзвінок. Заходжу, у коридорі трохи темно. Дивлюся, що лежить якийсь великий килим, точно шкура, думаю, то може треба ноги витерти? І тільки ногу підняв, як та шкура почала рухатися, й виросла переді мною величезна кудлата собака. Добре, що не встиг ногою зачепити.

Тоді підійшла сестра. Показали мені свій дім. Хороший, високі стелі. Зайшли на кухню – дубовий широкий стіл, видно, от-от було застілля: чашки стоять, тарілочки, виделки й ложки. Я був дещо голодний, але не прохав нічого.

Завели мене до бібліотеки: маленька кімнатка з повними книжковими шафами. На деяких книгах були підписи від Ворошилова, від Будьонова. Я кажу, мені б фото Подвойського, щоби скульптор міг голову відтворити.

Мені показали одразу фото, де Подвойський лежить в госпіталі після тифу, увесь обстрижений. Думаю, що це саме те. Кажу, оцю мені, будь ласка. А на фото ще були люди, які його відвідати прийшли, і тому, гадаю, мені надіслали інше фото. Може на тому фото був хтось неугодний владі. Але й того, що надіслали, вистачило. 

Коли Віктор Устинов уже виходив, дочка Подвойського раптово запитала:

– Може ви хочете з дружиною Щорса зустрітися?

Вам є де ночувати? Ви голодний?

– Нічого собі, думаю, це ж коли той Щорс був, у живих вже нікого мо й не лишилося, а тут – дружина Щорса. Відповів: «Було б не погано з дружиною Щорса зустрітися».

Телефон говорив голосного, чутно, жінка гаркавила: «Ну добре, хай заходить хвилин за 20, бо у мене не прибрано».

Віктор Устинов поблукав дворами й за 20 хвилин підійшов до дверей. У цей момент із тої ж квартири вибігла зовсім молоденька дівчинка, чоловік подумав, може то онука.

– Двері відкрила невисокого зросту жінка, яка, як пишуть у романах, мала на лиці помітні відбитки колишньої краси, точно була вродлива. Одразу представилася.  Фрума Юхимівна Хайкіна Ростова-Щорс. Єврейка була.

– Ти не пам’ятаєш, – Інга Петрівна зводить брови, – у якійсь нашій газеті була стаття про Ростову?

– Що ж ти заважаєш мені? Звідки я таке пам’ятатиму, – сміється.  –  Ростова мала правильні риси обличчя.

Я сказав для чого приїхав. У одній із кімнат вона дістала журнали. Щось про радянські війська. Там було фото Скоропадського, Петлюри. Але, кажу, мені б фото Щорса.  Ростова простягнула мені таке, яке я бачив у своїй книжці в 4-му класі, світлина всім відома. Кажу, мені б якесь інше, якого нема ніде. Для скульптури. А журнали все одно із цікавістю гортав, бо я тоді вперше зміг Скоропадського побачити. 

Поки гортав, вона принесла мені дюжину «строєвих записок». Я люб’язно глянув, але знову кажу, що я ж не історик, а архітектор. Мені б таки фото для скульптора. Але хоч якесь таки знайшлося.

Перше, що вона запитала, коли Віктор Устинов зайшов до її дому, чи є йому де заночувати у Москві? Дім у неї великий, місце знайдеться.

– Може ви голодний? Я вас нагодую, звісно

То Антонов вставляв прапорці

Коли Устинов уже виходить, чує знову, але вже від Фруми Юхимівни:

– А ви, може, хочете з сином Антонова-Овсієнка зустрітися? Він живе тут  зовсім поруч, зараз прийде.

Його звали Антоном, Віктор Устинов пригадує високого на  зріст, худорлявого. Каже, поет чи письменник, окуляри мав великі й круглі, бачив недобре.

Антон Антонов-Овсієнко притяг із собою великий портфель із паперами, вивернув те все на стіл, дістав якісь папірці:

– Маяковський писав про воєнно-революційний комітет, який був створений у перші роки після жовтневого перевороту, там був Сталін, Подвойський, Антонов-Овсієнко. То є в нього поема «Хорошо!», де пише:

Записати

Але це Антонов їх туди втикав!

–  Мені, – каже Віктор Устинов, – не дуже важливо, хто й куди вставляв прапорці, бо я ж не історик, я архітектор, у мене задача інша – поставити алею й погруддя вашому батьку.

Пізніше донька Антонова-Овсієнка мені скаже, що не знає, де похований її батько, тому це погруддя вважала за його могилу й, коли могла, приїздила сюди, ніби на могилу. На якийсь час вона змінила свою Московську квартиру на квартиру отут, поруч, на Сєрьожнікова. Часто бувала в мене вдома, завжди приходила з чимось, тому діти мої любили її зустрічати. А тоді поїхала назад.

Антон за батька відбув табори. Був критиком Сталіна. За антирадянську агітацію  його ще вишлють з Москви. Але той повернеться.  Уже в роках він стане засновником музею історії ГУЛУГу. 

Алея мала бути дещо іншою

Навпроти погрудь мали поставити стели героїв революції та Другої світової.

Ще він хотів бачити там круглу будову з мозаїчним зображенням героїв війни, усередину би помістили книги, щоб про цих людей можна було почитати.

– І ви теж дивуєтеся, нащо архітектор, коли ставлять пам’ятник? О, зовсім молоді й нічого не знаєте! Має бути співвідношення постаменту та самого монументу, усе це ще від греків – монументу має бути на постаменті тісно, тоді його вигляд буде більш вдалий. Саме від архітектора часто залежить, як виглядатиме пам’ятник, виготовлений скульптором.

І я ще скажу про фонтани на Алеї героїв. Я проектував їх. Я хотів бачити їх невисокими, такими, які б не закривали собою Катериненську церкву. Ці фонтани були моєю першою спробою, у мене до того не було досвіду проектування фонтанів, упевнений, я їх погано зробив, зараз би зробив інакше.

Алею зараз реконструюють, так. Чи хотілося, щоб і мене запитали щось? Звісно, хотілося. Розумію, що новий час настав. Але може і я міг би щось порадити.

***

Я приходила двічі.

Віктор Устинов погано чув й  запитань, які стосувалися б алеї та її проектування, поставити не вдалося.  Усе тут – це те, що архітектор уважав за важливе розказати. 

 – Ну так, так, алея, але якби ви мали час чи ще би прийшли, то я розказав би якісь історії із життя тодішнього Чернігова.