Вартові Березового гаю

Історія про те, чому на галявині, де вже мала стояти новобудова, досі граються діти.

Діана та Святослав із дітьми живуть у крайньому будинку поруч парку Березовий гай у Чернігові. Березовий, бо саме ними всипано пристойну яристу територію. ­

Вікна кухні та дитячої виходять на галявину, за галявиною починається парк. Квартира на першому поверсі. Коли дивишся у вікно, почуваєш себе в тому ж парку.

Це був будній день. Діана Романенко виглянула у вікно. Посеред галявини стояв кран, паркан і вагончик. Діана подумала, що це не може бути будівництво.

Це будівництво

Капсулу на будівництво житлового будинку на клаптику землі впритул до парку заклали 12 жовтня 2016 року.

Ділянку, яку мешканці сприймають як галявину, передали з балансу міста на баланс області й виділили під будівництво, яке пояснюють виконанням Програми соціальної підтримки учасників антитерористичної операції в області. Із 120 квартир, 14 – для учасників бойових дій.

Стенд поруч: будуватиме «УкрСіверБуд», замовник – управління капітального будівництва Чернігівської ОДА. Завершать будівництво в першій половині 2018 року.

Як почали збирати людей

Діана заварює чай. Розповідає, що вони перебралися сюди не лише через більшу площу квартири: з вікна бачити схил і галявину, далі –  починається парк.

– Побачила паркан і закам’яніла. Як мої діти? Як вони ходитимуть до парку? Під кранами? Одразу до чоловіка: «Святославе, іди, дізнайся, що там роблять». Бачу, уже там люди ходять, кажу, записуй номери – будемо об’єднуватися. Я не знала, що я, саме я, робитиму. Тільки знала, що будівництва не буде.

Чоловік повернувся не сам, а з жителем мікрорайону Сергієм Безбородьком, який разом із дівчиною Альбіною Колесніченко вже понад рік керує громадською організацією «Еко Місто Чернігів». Він зустрів його під парканом.

Напередодні Діана намагалася об’єднати будинок в ОСББ і встигла познайомитися з його жителями. Вирішивши із Сергієм скликати людей, вона взяла під руки дітей і почала стукати у двері:

– Чи ви бачили паркан? Коли хочете захищати парк, то о 19 збір на галявині, розказуйте сусідам і виходьте.

У ті дні Діана з чоловіком зібралися у відпустку: запланували поїздку Україною, забронювали номери, кімнати – усе скасували.

– Особистий інтерес. Будівництво затулить вид на парк, мої діти будуть ходити під кранами, тиха година в садочку поруч минатиме під гуп-гуп-гуп? Тоді вони зведуть дім і підуть звалювати берези в парку? Дозволити їм ось так, наплювавши на думку людей, поставити дім, означало би наш дозвіл поводитися з нами так і надалі.

У визначений час із під’їздів навколишніх будинків почали виходити люди. Першу публічну акцію протесту запланували на ранок суботи, тобто на третій день від появи паркану. Але всі наступні дні люди продовжували збиратися біля паркану й роздумувати, обговорювати, планувати.

Як починався захист

У суботу вранці на акцію прийшло близько 500 людей.

Напередодні чоловіки самі розібрали паркан навколо фундаменту й тепер склали його в кутку. На ньому як арт-об’єкті відбувалася виставка дитячих малюнків, мами ходили з візочками навколо місця будівництва.

Хлопці з «АЗОВ» принесли молот і вибили закладену капсулу.

– Тут навіть не треба було нічого пояснювати. Ситуація була максимально простою: до нашого парку прийшли невідомі люди, вони хочуть його забудувати. А ми хочемо, щоби наша думка враховувалася в таких от ситуаціях, коли вирішується доля місця, у якому ми живемо, – розповідатиме пізніше Сергій Безбородько.

Того ж дня зібрали майже 800 підписів у зверненні до міського голови з проханням забудову скасувати. На найближчу сесію міської ради активісти принесли плакати та проект рішення про скасування будівництва. Під «Наш гай – не чіпай» 39 і 40 депутатів голосують «за» скасування.

– То це вже кінець? – запитую Сергія.

– Звісно, що ні.

Далі були суди. І це, кажуть, на краще.

– Бо коли нема зовнішнього ворога, у громаді починається стагнація. З появою ворога громада мобілізується. Під кінець квітня ми дізналися, що забудовник подає апеляцію на рішення міської ради. Вона, мовляв, перевищила свої повноваження, коли скасувала будівництво.

Філософія Маленького Принца

Сергій та Альбіна все життя мешкають біля Березового гаю. Коли Сергій був малий, то копав тут із друзями землянки, старшим –  пропадав на футбольному полі. Батьки Альбіни живуть у 4-ох хвилинах від парку. У молодшій школі їх водили сюди збирати рослинки. Вихідні –  маленька Альбіна з рідними крокує до парку.

– Із Сергієм жили на двох кінцях Березового гаю. Коли ми виходили одне до одного в гості, Березовий гай ставав місцем нашої зустрічі. Сьогодні ми із Сергієм живемо разом. Поруч із парком.

Вдома в Альбіни та Сергія всюди рослини. Багато невеличких ілюстрацій у світлих рамках. Дівчина художниця, її малюнки не важко відрізнити: люди на них мають червоні щічки, ніби щойно з морозу. Замість фото в рамках, у них всюди вигадливі спільні портрети.

Можливо, окрім того, що парк –  єдина зона відпочинку в районі, Альбіна та Сергій мали й інші причини його захищати.

Бо у дворах поруч дому Сергій Безбородько зауважує кілька викинутих посеред двору ялинок.

– Пішли, я заберу, давно їх запримітив, – хлопець бере деревця в руки й тягне за собою.

Після Нового року «Еко Місто», яким керує Сергій, оголосило, що збиратиме ялинки. Пункт збору –  біля дому батьків Сергія.

Зібрані новорічні деревця подрібнять та використають, щоби підживити молоді дерева в Березовому гаю.

Бо Сергій та Альбіна сортують сміття.

– Відсортовану макулатуру або скло ми не можемо викинути десь біля дому. Треба дістатися до пунктів прийому, а їх не так багато. А це, умовно, повний пакет скляних пляшок. Ще потрібно наперед знати графік пунктів, бо вони працюють по- різному, – пояснює Альбіна.

Бо пара намагається відмовитися від поліетилену.

Доводиться воювати в магазинах із продавцями, які ледь не нашіптують, що «це ж безкоштовно».

– Але не смійся, насправді, ми робимо це, бо розуміємо: хтось мусить так робити. Для нас нема запитання: важко це чи ні – ми так звикли.

Бо «Еко місто» збирає використані батарейки.

У під’їзді молодих людей на поштовій скриньці стоїть коробка, у яку батарейки можна покласти. Спочатку на неї мало хто реагував. Зараз, навіть якщо коробки нема, люди кладуть батарейки на скриньку.

Бо їх філософія схожа на філософію Маленького принца: вранці причепурився сам і прибрав свою планету.

– Іноді ми із Сергієм влаштовуємо такі дні, коли беремо сміттєві пакети і йдемо прибирати Березовий удвох. Усі відпочивають, а ми прибираємо. Часом робимо це дещо показово, з підтекстом, що це не важко, це може робити кожен.

Стається й так, що люди сидять на лавці, а навколо багато сміття:

– Ми підходимо і прибираємо біля них, щоби показати: не варто сидіти в смітті, його можна прибрати й це аж ніяк не соромно. Часто до нас приєднуються діти, які грали поруч, просять рукавички й мішки, кидають свої іграшки й, звісно, уважаючи й це за гру, прибирають із нами.

Щоби не виникало сумнівів, що це парк

Уже перша акція перетворила людей на вартових Березового гаю.

– Забудовник говорив, що парк займає 98 відсотків площі території, а будуватимуть лише на 2 відсотках, то, мовляв, не парк. На схемі забудовник обвів червоним дерева, мовляв, оце парк, а галявина – це не парк, – каже Сергій.

Тому десятки людей зібралися в парку, принесли відра, рукавиці й висадили дерева навколо галявини, як жартує Сергій, щоби ніхто не сумнівався, що то парк. Посадили ще дві берези й поставили поруч таблички – вартові Березового гаю.

Навесні забудовник подав до суду на рішення міської ради. Сергій з Альбіною гукнули про це всім, люди розмалювати плакати, зібрали солодкий стіл, волейбольні м’ячі, гамаки, шезлонги, мангали й пішли під суд.

 Ми вже мали контакти одне одного і швидко все організували. Виглядало доволі гротескно. Ми хотіли показати, що коли так триватиме й надалі, то в місті просто не залишиться зелених зон і муситимемо відпочивати на галявині перед Деснянським судом, галявинка, до речі, красива, — іронізує Сергій.

Того дня суд забудовника не підтримав.

А от про апеляцію забудовника до Київського суду жителі дізналися вже постфактум. Те, що рішення було на користь забудовника, – теж.

Того ж дня вони вирішують: збираємося на галявині, беремося за руки й колом огортаємо галявину.

Альбіна із Сергієм перераховують людей на фото з аерофотографування. Альбіна каже, що всі красиві, як мурашки. Сергій жартує, що коло могло бути рівнішим.

 Але такі речі єднають, коли двісті малознайомих людей стають за руки, сміються, спілкуються, знайомляться, — говорить Альбіна. А ще журналісти ходять і кожного запитують, а чому ви прийшли, а чому ви прийшли?

 А чому ви прийшли? – запитую.

 Бо ми захищаємо себе й те, що є цінністю для нас.

Будувати на пам’яті

Надія Кирієнко побачила паркан того дня, що й Діана.

Спочатку вони почали діяти поодинці. Надія обговорила факт появи паркану з донькою, вони удвох сіли біля принтера й надрукували листівки із закликом місцевих жителів підтримати збереження гаю. Одразу ж взялися розклеювати районом.

– Обурила нахабність: у будній день, в обід, поки всі на роботі, без попередження, привезти техніку й поставити паркан поруч парку, садочку й житлових будинків.

На першій акції Надія познайомилася з іншими активістами й на всі наступні місяці приєдналася до вартових.

Галявина, на якій хочуть будувати, знаходиться в заглибині між будинками та парком. З Надією Кирієнко стоїмо вранці на схилі з боку будинків. ЇЇ собака Сінті качається й заривається в сніг, дивиться, як діти з’їжджають на санях туди, де в другому кварталі цього року мав уже стояти будинок.

– У нас ще є оце – радянське: обговорювати проблему на кухні й мовчати деінде. Я не могла знайти собі місця і звідкись знала, що коли я така сердита, то мусить бути обуреним весь район.

Надія не пам’ятає, чи було в її дитинстві більше дерев. Її справи були глобальніші: кататися на портфелях і приносити додому сніг у зошитах.

Весною на галявині завжди стояла страшна вода, мовляв, колись тут було озеро й досі б’ють ключі. Собака Сінді заходила в ту воду й Надія вела її додому мурзату.

А влітку вода висихала. Тоді виходили люди з покривальцями і все літо засмагали

Під бульдозер, отож, під бульдозер

Алла Матюшенко мешкає в кількох хвилинах від Березового гаю понад 37 років. До того вона не жила в цьому районі, але вже її син і, навіть пес Мартин виростав тут.

– Дерев у парку тоді було більше. Ще не було стільки дерев, що впали, ще не були такими глибокими яри. Вздовж дороги росли зовсім маленькі дерева, їх саджали, здається, 1983 року, – розповідає пані Алла, поки її чоловік ставить на столу чай та солодощі.

Алла Матюшенко працювала в обласній бібліотеці. Сьогодні вона на пенсії.

Рудуватий пес Марті, що став від часу Мартином, лежить під столиком у ногах господині. Поруч поклав м’яча й чекає, щоб із ним пограли.

– Офіційно парк називався «Комсомольський», але я ніколи не чула, щоби хтось його так називав. Хіба водій оголошував зупинку «Комсомольський парк». Для всіх це завжди був Березовий гай.

Ходить пані Алла нині не дуже впевнено, тому й до парку виходить переважно з чоловіком.

Про те, що поруч парку збираються будувати, жінка дізналася від сусідів, потім прочитала про це в соцмережах.

– Люди зібралися на галявині. Пам’ятаю, ми тоді одне одного не знали, хіба ото впізнавали тих, хто мав собаку, бо часом вигулювали разом. Тоді Діана Романенко, така молода активна дівчина, люто запитувала: «Хто стоятиме під бульдозером, раптом що?». А я сама стою ж невпевнено, але піднімаю руку, – пані Алла сміється, пес Мартин під її ногами піднімає вуха. – Але налаштувалася так: під бульдозер, отож, під бульдозер.

Пані Алла збирала підписи у своєму під’їзді, обійшла майже всі квартири, не було жодної, яка б не підписалася.

– Я була здивована, дізнавшись, що люди, які ніби й закриті, байдужі, як тільки мова зайшла про парк, одразу підхоплювалися: «Як? На-а-а-аш гай?». Й оце «наш гай» приросло до нашої мови.

Пані Алла спокійна, усміхнена, а коли сміється, то дещо піднімає підборіддя, це виглядає стримано й вишукано.

Під бульдозер, отож, під бульдозер.

На питання чи щось змінилося за цей час у взаємовідносинах на рівні мікрорайону – знизує плечима:

– Вітаємося й усміхаємося. Ну от, як коли мають люди якусь спільну таємницю. Я мало ходжу, але, у всякому разі, у нашому домі це помітно. Привітатися, усміхнутися і пригадати собі, так це ж ми разом на акції були.

Пані Алла дещо прижмурює очі, згадавши, що ж їй найбільш запам’яталося. Пес Мартин піднімає вуха:

– У нас є сусід: просто скромна, тиха, літня людина. Коли була акція «Коло», ми бралися за руки, Сергій Безбородько бігав і кричав, що бігом, бігом усі. І мене цей мій тихий сусід під руку хапає й ми з ним… знаєте що? Біжимо! Я потім так сміялася: мені би в голову не прийшло, що я опинюся в такій ситуації: бігтиму зі своїм сусідом у коло, щоби взятися за руки й захистити парк.

У чому справа, якщо все це триватиме роками

Коли забудовник і замовник подали апеляцію та перемогли, активісти за півтори доби зібрали кошти, щоби подати касацію проти цього рішення. Сергій пояснює, що її розглядатимуть десь півроку. У юридичному полі все це може тривати роками.

Тому важливо дещо інше.

– Ми, – усміхається Сергій, – впізнаємо одне одного, пам’ятаємо з акцій. Ми виходимо на вулицю, йдемо біля парку, з нами вітаються, до нас підходять, розповідають новини.

– Ми можемо когось не пригадати на ім’я, – продовжує Альбіна, – але завжди відповідаємо й радіємо цьому. З того дня там ще жодного разу не з’явилася техніка, але там постійно з’являються люди, їм уже й не так суттєво, чи є загроза. Вони просто збираються.

Із Сергієм Безбородьком заходимо до Діани, яка колись побачила забудову у вікно. Сергій хоче розказати про ідеї, які він має для парку, але діти стрибають на нього й забирають показувати новорічні подарунки.

– Ви ж не були знайомі із Сергієм до того?

– Ні. Познайомилися в день, як поставили паркан.

Врешті Сергій дістається до кухні, постійно обертається й гукає до дітей, тоді сідає, бере чай, гортає щось у телефоні й похапцем перелічує, що нового вигадали для парку:

 – Проведемо фестиваль, покажуть фільми, може, «Емек» про оборону кінотеатру в Стамбулі, може, щось інше, ну щось таке, про те, як утворюється громадянське суспільство. Проведемо в усіх дворах такі акції-туси «Привіт, сусіде!». Я вже казав?

Дев’ятирічний хлопчак, син Діани, смикає за рукав, мовляв, пішли, я щось покажу. Веде до вікна, показує на гірку, під якою в другому кварталі цього року вже мав стояти будинок.

– Ми теж катаємося з цієї гірки.

– Мама ж у вікно бачить тебе, то це ти і шкоди ніякої наробити на цій галявині не можеш?

Хлопець зводить погляд на двері, прислухається, тоді посміхається:

– Я – можу.

Фото: Вартові Березового гаю