Як з’являється карамелька

Дзвіночок на дверях не затихає, діти перегукуються й забігають до майстерні. Тоді замовкають. Треба роздивитися сніговиків та ялинки, собачок та ведмедиків, квіти та сердечка, маленькі, великі, видовжені, зелені, сині, жовті. І запах карамелі.

Разом з майстернею “Веселі карамелі” розповідаємо про виготовлення карамельок.

Секретні компоненти

– Кожна цукерка, яку ми створюємо, має два секретні компоненти – наші любов та тепло, – розповідає майстриня карамельної справи Марина. – Рецепт же ще простіший: цукор, вода, трошки глюкози. Щоб цукерки були не лише гарними, але й корисними, потрібні натуральні барвники та фруктові сиропи.

Ведуча майстер-класу Ірина про льодяники говорить так, щоб зрозуміли й діти: “Перший крок у приготуванні льодяників – зварити карамель. Нашим майстрам треба 4 кг. цукру та 1 л. води. У величезній каструлі цю суміш доводять до температури 150°С.

Щоби перевірити готовність, маємо спеціальні термометри-велетні. Коли карамель готова, виливаємо її на перший стіл – холодний, зроблений із мармурової плити. Карамель страшенно такого столу боїться, бо одразу починає холонути”.

Хто виготовляє карамелі

У дітей запитують: “Знаєте, як називається професія цих майстрів?”. І діти гуртом викують: “Кондитер!”

– Але він же пече торти й тістечка?! – відповідають дітям.

Діти уже не так упевнено:

– Кухарі?

– Але ж кухарі готують інші страви.

– Карамельні кондитери, – впевнено вигукує хлопчик із натовпу.

– Професія наших майстрів – карамелье!

Робимо те, що хотіли робити в дитинстві.

“Все, що вигадуємо, наше – машинки, квіточки, звірі, птахи, герої відомих і маловідомих мультфільмів, казкових світів. Різні смаки, форми, запахи. Круто, коли в нашій майстерні дітлахи святкують дні народження. Тільки уявіть! 4 кг. цукерок, у середині яких ім’я героя свята. А ми тут теж стаємо дітьми, бо робимо те, що хотіли робити в дитинстві…” – ділиться карамелье Аліна.

Звідки колір

Карамель охолола. Настав час її фарбувати.

“Це натуральні барвники. Вони не шкодять здоров’ю та не розмальовують язички. Так, помаранчевий колір нам дає морквина, білий – крейда, зелений – екстракт хлорофілу, чорний – вугільна паста, а коричневий – палений цукор. Трошки посиплемо наше карамельне тісто лимонною кислотою, це зробить смак більш виразним та насиченим”.

Тепер карамель треба розтягти.

“Як жуйка, яку можна дати велетню”

“На стіні закріплений величезний гак. На ньому майстрині розтягують гарячу суміш. Карамелье – справжні богатирі, навіть не ходивши до спортивної зали. Це тяжка робота – величезна цукерка наповнюється киснем та стає майже вдвічі важчою. Але цей процес важливий – завдяки розтягуванню карамель легко розламається й зуби залишаться цілими.

Це основа майбутніх цукерок”.

­ Виглядає як жуйка, яку можна дати велетню! – вигукує хлопчик.

“Зараз наша велика жуйка потрапляє на другий стіл – гарячий. Тут є спеціальний нагрівальний тент та дві теплові лампи. Маючи температуру в 90°С вона не застигає, а перетворюється назад у рідку.

Найцікавіше ж те, як створюється малюнок, який буде всередині кожної цукерки”.

Перші карамельки

Цукерки, загалом, з’явилися в часи давні. Починалися вони з того що кілька тисяч років тому Індія взялася виробляти цукор з цукрового очерету.

У 1493 році Христофор Колумб приніс цукровий очерет до Нового Світу.

Протягом кількох сотень років цукру не вистачало – Новий Світ і його торгові шляхи розвивалися. Цукор був дорогим.

Такі цукерки, які знаємо ми, стали популярними десь у ХІХ столітті, коли цукор став дешевшим.

“Перша карамелька з’явилася ще 2 тис. років тому в Індії. Знайшовши цукрову тростину, індійський Джо був у захваті від її солодкого присмаку. Тоді Джо вирішив нарубати якомога більше тростин та подрібнити їх на маленькі палички, які було б зручно їсти. Але вийшла якась каша.

Тоді він знайшов великий камінь, куди поклав цукрові трісочки очерету, додав води й почав перемішувати. Припікало сонце, а Джо все перемішував. Коли скінчив, то в нього на паличці з’явився великий льодяник. З цього й почалася історія сучасних карамельок”.

А ще є така версія: Наприкінці XVIII століття якась шотландка робила солодощі дітям. Випадково заснувши, вона впустила свічку в тарілку з цукром. Коли прокинулася, то виявила, що цукор розплавився, потемнів. Вийшло смачно, а цю рідину назвали, як одну із дочок жіночки – карамель.  

Карамельє малюють на білій карамелі. Усередині з’являються візерунки. До приміщення заходить дорослий любитель солодкого – архітектор “Веселих карамелей” Володимир Лутченко:

Просто божеволію від карамельок, звірію та добрію, – сміється. – Обожнюю тут бувати. Сьогодні став володарем ще одного солоденького песика. У мене вже їх ціла купа, але складно зупинитися. Та і вдома росте маленький архітектор, тож готую йому сюрприз.

Створювати цікавіше

Тоненькі карамельні палички потрапляють на третій – звичайний – стіл. Дівчата нарізають їх на цукерки й усі бачать – на зрізах кожної з’явилися сніжинки. Карамель ще дещо тепла. Аромат – солодкий. Смачно.

Кожен із дітей має змогу зробити й собі льодяник на паличці. Комусь вдається ялинка, комусь – сердечко, равлик, просто кружечок. Діти в захваті.

 

Створити карамельку буває цікавіше, ніж її з’їсти.