Пирогова, 22

Якщо за 7-им відділенням Нової пошти біля чебуречної «Джентельмени удачі» завернути направо на вулицю Пирогова, можна минути лавку з квітами, жіночу консультацію, колишній пологовий будинок, міську лікарню, єврейське кладовище, а за ним і Руське – чим вам не життя?

Наш кінцевий пункт – Пирогова, 22. У когось, хто тут живе, побувало більше 800 людей.

Портрет на стіні

Роман заварює чай і всідається навпроти. Між нами – стілець з печивом. Електричні дроти під ногами. На цій кухні немає стола, є люстра зі старої барабанної тарілки, під стелею натягнута мотузка, а на ній на прищіпці висить пачка з макаронами, кава, табак. На стінах – малюнки і портрет, на вікні – ловці снів і Шекспір.

На кухні, як і в усій квартирі, не без світлин. «Думаю, це максимально природно та перворідно для фотографії як такої – друкувати та вішати світлини на стіну. Ось, старенькі знайшов».

Рома схоплюється з місця і десь серед платівок витягає стосик світлин. На них – батьки його тата, прабабуся до революції, потім прабабуся вже доросла.

«Я їх не зберігаю, просто знайшов. Лежали в батька, а я забрав».

На стіні – портрет двоюрідного брата і бабусі з дідусем.

«Бабусі з дідусем уже нема в живих. Мені цікаво, у чому ще сила цього знімку, хто його зробив і чому саме в цьому фотоательє і саме так розмальовували, – пояснює Роман. – Можливо, фотограф штампував, не замислюючись, і робив це не для того, щоб якась людина на кухні в майбутньому думала, мовляв, цікавий знімок, піду дізнаюсь хто, що і як зняв. А мені цікаво». Роман знімає світлину з гачка, перевертає її – 78-ий рік. Мінськ.

«Тепер фотоательє лишилися десь у пострадянських містах, в уламках минулого. Тепер це інше поняття: там можна проявити плівку, купити фотоальбом, сфотографуватися на документи. Тепер ставлення до фотографії інше – раніше це було свято».

У сімейному архіві чоловік має фотографію, як всією родиною – його сім’я і сім’я маминого брата – ходили в ательє фотографуватися. У той день гарно вдягнулися й отримали знімок. Це те інше ставлення до зйомки, що його Роман хотів би відновити й помістити в фотоательє.

«Свято зникає, якщо прибрати з шоколадок фольгу: смак, начебто, лишається тим самим, але щось зникає, а на виході отримуємо фаст-фуд. Так і з фотографіями. Усі звикли, що можна на телефоні включити камеру і зробити знімок. Мовляв, теж красиво ж, нащо йти кудись. Але ось ти приходиш у фотоательє, а тебе зустрічає людина, – Роман замислюється і далі говорить з паузами: – Красива. Спокійна. Проста. Там атмосфера, музика, світло, кава, чай, диванчики, книжечки, щось іще. Ти приходиш як до себе додому. Щойно почав уявляти. Це ж класно, мені просто хочеться робити такий простір»

«Where we are»

2015-ий рік. Фотограф Роман Закревський починає проект «Where we are». Вішає в спальні чорне полотно, ставить стільці. Сам сідає у крісло навпроти темного тла і знімає портрети. Назву пояснює як усвідомлення себе не лише фізичним об’єктом, а й сприйняття себе яким є, тому й не ставить наприкінці запитального знаку.

«Серед людей, що я знімав, були ті, що вже мали уявлення, як це має відбуватися. Ось, є у нього фотографії вдома, там студія, але вони приходять – а це спальня, висить чорне полотно, і на ньому можна сидіти. І все.

Одразу ж хоп, і вибивання з якогось уявлення. Я знімаю, ми розмовляємо, потім людина дивиться на фото і розуміє, що вона себе такою ще ніколи не бачила. Чайку?»

Роман підливає в горнятко ще, а я запитую, як він показує людину з іншої сторони. Каже, що все відбувається в розмові.

«Ми маємо якісь уявлення в голові, – продовжує розповідати: – я не вмію фотографуватися; я не знаю, що мені робити; я не фотогенічний; ой, чого ви мене знімаєте, я стара. Починаю ставити загальні питання, потім незагальні – питаю навіть про те, що сниться, коли плакав в останнє і якісь такі речі, які тиснуть саме на суб’єктивне, особистісне».

Про проект «Where we are» фотограф говорить як про унікальну можливість 10 хвилин посидіти і ні про що не думати, вискочити з рутини. Людині може бути незручно, вона може соромитися – але якщо відчути це, спробувати пережити і відпустити – відчуваєш як з тобою починає щось відбуватися. 

«Це одразу відчутно, якщо запитую про щось особисте: людина міняється в лиці. Але я всього лише хочу довіри, тобто я прийшов у життя людини не вчинити щось погане, а зробити хороший знімок. «А навіщо мене знімати? Навіщо мені хороша фотографія?» Кажу, що років через 40 раптом з’ясуєте, що не маєте жодної пристойної, доведеться підіймати архіви.

Говорити чи не говорити далі за особисте – це до принципів. Я не хочу нашкодити. Інакше навіщо? Коли спілкуєшся з великою кількістю людей, то чітко відчуваєш, що ось це те, що тобі не потрібно, ці знання не принесуть легкості. До мене приходило багато стомлених людей, і вони не знали, що хочуть робити зі своїм життям, а бажання заглиблюватися не завжди було. Бо вони приходили і не розуміли навіщо. А навіщо допомагати, якщо людина не просить їй допомогти?»

Хто я

Тато Романа турбується, що у нього безлад. Каже, прийде і допоможе прибрати. На кухонному підвіконні стоїть з десяток подарованих книг про фотографію, малюнки, портрет Шекспіра, ловці снів, холодильник обліплений стікерами з планами та ідеями, а там далі платівки, касети, магнітофон. З чорно-білим проектом у нього вдома побувало під 1000 людей – після вісімсот припинив рахувати.

«Кожен лишає частинку енергетики, тому в квартирі так багато речей. Ні, це не речі, що мені їх приносять, а я складаю, – сміється, – просто якась частинка лишається тут, бо їй добре. Не так, як усюди. Так і фотоательє хочеться робити. І шрифтами зі старослов’янськими ер (Ъ) і ять (Ѣ) написати «Фотоательє Романа Закревського».

Я перенасичений людьми, але не борюсь із цим, а намагаюся управляти і відчувати, – одразу допитуюсь, як це – управляти і відчувати: 

– Можна провести паралель з людиною, що вважає себе нефотогенічною. Але обставини складаються так, що їй треба знімок. У людини два варіанти: продовжувати сприймати себе нефотогенічною, отримувати стрес, супротивитися, ненавидіти себе і отримати фото, яке не подобається, або ж змінитися і зробити щось, аби стало інакше».

Інакше – це спробувати відпустити себе, не оцінювати, не думати, чи красиво стоїш чи некрасиво.

«Так і тут. У кожного своя природа особистості, і вона взаємодіє з природою навколишньої середи. Як можна опиратися приходу нового дня чи осені?»

Були люди байдужі до того, що Рома робив як фотограф. Тобто вони приходили для когось або тому, що у всіх такий портрет є. «Тоді немає внутрішньої іскри, немає контакту між людиною, яку знімають, і фотографом. У такі моменти я фотографую геометрію – тіло в просторі. Кожна людина – форма. Комусь я допомагав знайти позу. Це дуже цікаво. Чайку?»

Чайку.

Себе ж Роман Закревський відносить до четвертого типу людей, яких знімав – люди-образотворчий елемент – як їх не посади, вони самі створюють картинку.

Про обмеження

«Ну, подумаймо, – це Роман згадує, чи є щось, чого він не знімав: – Їжу знімав, речі знімав, пейзажі фотографував, вуличну фотографію робив , які ще там жанри є? – посміхається. – З дельтаплана знімав, аерозйомка була. Хіба що в космосі не був. Я хочу пробувати нове, у мене немає обмежень, навіщо? Існують, щоправда, технічні або ідеологічні моменти. Наприклад, не зніматиму похорони, – замовкає. Тоді додає: – Хоча, залежно які, якої людини»

А чим людина від людини різниться? «Та навпаки. Уявив ситуацію, що помирає хтось і замовляють зйомку. Я раніше такого не робив. Питаю, а кого знімати, а вони кажуть, ось, така-то людина. І я дізнаюсь про неї, переймаюсь, хоча її вже нема, – мовчить. – Не знаю. По суті можу. Останнім часом люди помічають бачення, їм подобається те, що я роблю. Тож, якби вони серйозно замовили зйомку на похоронах, я би знав, що вони не божевільні, я би зрозумів, що люди щиро хочуть, і тоді чому не допомогти їм у здійсненні бажань?

Останнім часом маю зйомки, що їх не робив ніколи раніше. «Fashion скарбниця» – одна з таких».

Йдеться про арт-проект, показ моди і краси, який організовує Art Studio дизайнера Олени Рогової. 3-ій арт-проект «Fashion скарбниця 2017» відбувся в грудні минулого року. Подія об’єднує модельєрів, дизайнерів, художників-модельєрів, моделей та інших людей зі світу моди.

«Олена Рогова прийшла до мене додому на день народження, – пригадує Роман, – і запропонувала цю роботу. А потім прийшов час відбору моделей. Я думав зустрінусь з ними, тобто з Оленою та організаторами, і ми подивимось знімки та анкети в інтернеті. Сказали мені адресу – вулиця Івана Мазепи, 22 – а це студія жінки, яка займається модельними справами, ну, і я приходжу, а там (!) – баришні охохо, – 40 анкет зареєстрованих – а я ж геть неготовий (!) – посидів до того з друзями, випив пива, розслабився, а тоді прийшов у студію і злегка розгубився.

Потім, звісно, відчуття кайфові – ніхто не розуміє хто ти, що ти, і ти просто робиш свою справу. Я моделей теж відбирав. А яке це було питання? Загалом, це було максимально незвичайно. А опісля ми знімали в басейні «Десна Аква Спорт», колишньому «Авангарді», я там ні разу не був до цього.

Жоден день не схожий на інший. Одна і та ж вулиця в тумані, сонячний, дощовитий день – різні. Тому так. Тебе буду знімати – теж буде незвичайно. Наче звичайно, а наче ні. Чайку?»

Киваю, а в думках: «Господи, мене знімати? Так я ж неготова, що робить? Міняю тему».

– Ромо, а треба в кожну фотографію вкладати сенс?

– А чи треба сенс вкладати в життя, якщо так? Взагалі, треба просто робити те, що тобі хочеться. Воно або є, або нема. Фотографія це бачення. А бачення – це манера мислення, якась думка щодо чогось, що виражається за допомогою фотографії. Фотографія – це щось таке, що думається, відчувається і хочеться передати.

«Чого мені боятись?»

«Нещодавно ходив з учнем на човнову станцію. Бачу, стоїть чоловік. Кажу, Влад, хочеш майстер-клас спілкування? Я сфотографував чоловіка, ми і розговорилися. Я хотів це зробити більше з цікавості, а яка ж буде реакція? Кажу йому, а знаєте, більшість питає, а куди фото, не довіряють, бояться. А він такий: «Тю, так а я шо, чого мені боятись?»

Зазвичай,  коли на вулиці фотографуєш людей, то обличчя таке, мов ти їх спіймав на крадіжці або ж вони щойно з літака після зустрічі з королевою Британії, і як же це я посмів підійти ближче!

Я закурю? Думаю, проблема у відстані між тим, як людина сама себе сприймає, і ким вона є насправді. Точніше, між думками інших і правдивістю думки щодо себе».

Де український музей фотографії

«Люди звикли збиратися на якісь конкретні тусовки, об’єднуватися в групки. Це природно, та і добре, що так стається. Але немає містків між людьми, які розуміють щось в фотографії, роблять її, просувають її, спеціалізуються на цьому.

Існує протекціонізм у всіх цих тусовках: харківська школа – лише харківська, але ж усе, що стосується мистецтва як такого, – це людські взаємовідносини. Хтось комусь щось повинен. Комусь щось подобається, і хтось щось від когось хоче. Фішка у відстані, – пояснює фотограф. – Ти стоїш із людиною на зупинці, і вона тобі подобається (візуально/невізуально) як людина. Людина стоїть, отже, у своєму світі, не помічає нікого, не звертає уваги, що ти дивишся і думаєш: «Викапаний Чарльз Менсон». Але якщо ти скажеш про це, необов’язково тебе зрозуміють, а прірва – метр між вами – зникне. І допоки існує ця прірва, музею української фотографії не буде».

«Привіт, це я»

В іншій кімнаті Роман тримає багато світлин, особливо чорно-білих портретів, що лишилися після виставки «Ідентифікація.ua». Серед речей і валіза – у ній теж фотографії, декілька знімків ню.

«Фотографія ню – це як портрет, тільки крутіше. Портрет – це в одязі, це відповідність якимось уявленням. А без одягу – привіт, це я. Складніше ню. Складно дати людині зрозуміти, що те, що він робить, це те, що йому потрібно.

– А як бути з сором’язливістю?

– Потрібен час і правильні люди.

– А соромитися – нормально?

– Звісно. Ми потребуємо уваги щоби зрозуміти, а ми існуємо? А чи все в порядку? А ми божевільні чи ні? Чи подобається людям те, що ми робимо? А це потрібно? А кому? Це до питання хто я і навіщо існую».

***

На портрет людини в Романа йшло від 5 хвилин до 1,5 години.

«Чим менше людина знає себе – тим більше часу потребує».

На мої портрети пішла година. Я попросила віддати всі знімки – якщо гортати їх швидко, помітно, як щось стає інакшим. На перших я не знаю як сісти, що з собою робити. Далі змінюється поза. Рома каже, немає правильних чи неправильних поз, є поняття «зручно».

На останніх світлинах мені з собою зручно.

Фото надані Романом Закревським