Фільм про Михайла Коцюбинського

Про любов, життя та творчість класика української літератури Михайла Коцюбинського знімають художньо-документальний фільм. Що розказали виконавці ролей Михайла Коцюбинського, його дружини Віри й таємної любові – Олександри Аплаксіної.

Ініціатор проекту й виконавець головної ролі, актор Чернігівського Молодіжного театру Микола Бичук:

Це сталося кілька років тому, я був на виставці в музеї Коцюбинського. Після виставки кажуть: “А хочете екскурсію?”. Я, сказати чесно, знав, що Коцюбинський тут жив, працював, але якось цим ніколи не переймався.

Нам провели екскурсію, було приголомшливо, я все думав, що це ж він отут ходив, сидів, писав. І в мене ще там виникла одна думка. Кажу, та у вас же тут можна й вистави показувати.  Працівники й кажуть, що й вистави, і читання – вони до всього відкриті.

 

Я пішов додому. І жив собі, пам’ятаючи про цей будинок.

Минув рік і я дізнався, що депутат Березенко робить конкурс з метою розвитку міста й обере 4 проекти, яким надасть по 30 тисяч гривень на реалізацію. Я сів, подумав і пригадав будинок. А чому б не фільм? Ідею розповів своєму колезі Євгену Сидоренку, з яким ми працюємо в нашому незалежному театрі «Theatrum mundi». Він послухав і сказав – знімаймо.

Якось випадково ми вийшли на чернігівського письменника Анатолія Покришня, це він написав «Баладу про Крути». Її режисером був Андрій Бакіров, але участь в ній брали актори ледь не всіх наших театрів.

Пан Анатолій мав два кіносценарії – один із них про Коцюбинського. Ми попросили дозволу його використати. 

Про що сценарій

Сценарій побудований на реальних подіях із життя письменника. Звісно, пан Анатолій дещо додав свого, якось романтизму, настрою, але основна дія розгортається навколо стосунків Коцюбинського, його дружини Віри та коханки Олександри.

Йтиметься про останні роки Михайла Михайловича, від моменту зустрічі з Олександрою й до смерті письменника. Тобто, у реальності це були останні 10 років життя Коцюбинського.

Починається фільм тим, що журналіст заходить до вже літньої Олександри Аплаксіної і жінка починає пригадувати, що ж тоді відбувалося.

Найбільше нас цікавить саме те, як Аплаксіна й ці стосунки впливали на Коцюбинського, той трикутник у якому він жив, творив, як розривався і як намагався балансувати у цьому своєму житті.

Грати Коцюбинського

Подібна зовнішність – випадковість. Мені просто було цікаво його зіграти. Але роль дуже відповідальна. Усе-таки – класик. Під час зйомок у музеї працівники часом казали, що дуже схожим я виходжу, наче справжній.

Працівники музею нам допомагали, підказували, як Михайло Михайлович був одягнений, як поводив себе. Якось я прийшов на зйомки без краватки, а вони кажуть, ви що, він не міг бути без краватки.

Один майстер нам навіть зробив таку палицю, яка була у Коцюбинського. Її особливість в тому, що це не просто палиця, а ще й стілець. Він міг іти з нею, а тоді розкласти й присісти. У нас на зйомках – точно така.

У головних ролях

Роль Аплаксіної виконує актриса Анна Владович, роль дружини письменника – актриса Руслана Остапко. Олександру Аплаксіну в зрілому віці грає актриса Юлія Матросова. Журналіста, котрий зацікавився історією їх стосунків,  грає Роман Покровський.

Цікавіше те, що у нас один оператор – Вадим Вайда. І хоч він один, свою роботу він робить просто чудесно. Від цього фільм не став однобоким, а навпаки –  постійний погляд одної людини робить філм більш цілісним.

Чому один оператор? Бо 30 тисяч – невеликі гроші для фільму.

Фільм уже монтуєтья

Ми покажемо його у музеї, на місцевому телебаченні, передамо презентації у школи, університети, можливо, вдасться організувати презентацію у кінотеатрі. Триватиме фільм близько 45 хвилин.

Про стосунки Коцюбинського та Аплаксіної нам нічого не казали в школі, не казали, чи впливали вони на його творчість. Сам я про це вперше дізнався із сценарію Анатолія Покришня.

Гадаю, що так у багатьох: хтось знає, що у нас у місті зберігся його чудесний дім, що його іменем названа вулиця, трохи менше знає, що є ще парк  у нижній частині Валу. 

Але мало хто скаже, чим він жив, що його мучило, що він відчував. Найбільше у фільмі нас цікавить Коцюбинський саме такий.

Виконавиця ролі Віри Коцюбинської, актриса Чернігівського Молодіжного театру Руслана Остапко:

Ми не схожі з дружиною Коцюбинського зовнішньо, але я свою героїню розумію: як вона кохала, як їй боліло. Як була зла, але не могла відпустити, бо любить.

Любов чоловіка стала її болем. 

Велика відповідальність грати людину, яка існувала насправді. 

Зовнішність героїні, її зачіска – усе важливо.  Що Віра Устимівна любила, чим захоплювалась – розуміння цього допомагає розуміти й героя. Поступово перетворитися в того, кого граєш.

У театрі проробляємо роль декілька місяців. Стається, що роль знаходиться вже на сцені, коли йдуть вистави. А от на зйомці треба втискатись в маленькі терміни.

За день знімали небагато сцен. Бувало так, що зі зйомок потрібно було швиденько бігти на репетицію до театру.

Мені зйомки подобаються, бо на них відпочиваєш. Особливо, коли хороша атмосфера. У нас було так: якщо щось не подобається, то можна зупинитись.

Виконавиця ролі Олександри Аплаксіної, актриса Чернігівського академічного музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка Анна Владович:

Це був перший день моєї відпустки. Дзвінок від нашого режисера Євгена Сидоренка. Він починає щось питати, щось розповідати, а я в автобусі, нічого не чути, лише “фільм, фільм, Коцюбинський”. Приїхала додому, кинула валізи й одразу перетелефонувала. Мені запропонували роль Аплаксіної й дали час подумати.

Коцюбинський – у шкільній програмі, але ніхто не розповідав нам цю частину його біографії. Сценарій мене вразив. Ридала, коли дочитала. 

Перечитувала листи, історію їхнього кохання та те, як Олександра пронесла цю любов через усе життя.

Я – Аплаксіна – це я – Аня, яка нанизує на себе намистини її життєвих обставин, її поведінку. 

Це велика відповідальність: потрібно відтворити її душевний стан, її настрій, те, як вона торкалася його, а він її.

Час на майданчику плине швидко. Підбирали локацію, ракурс. Налаштовували камери. Після цього ще годину чи півтори йде репетиція сцени.

Мали швидко включатися в роботу. Оператор знімав, а потім показував те, що зняв. Ми розуміли свої помилки, шукали  кращий ракурс. 

Влітку було спекотно, ближче до зими – холодно. Бувало, що на власний одяг вдівала костюм. І які б там не були незручності, знімати хотілося ще і ще.

В будинку Коцюбинського все дуже красиво. На столі лежать аркуші паперу, особисті речі. Оператор постійно хотів чогось торкнутися, тому працівники дуже переживали.  

Я й бувала в музеї до того, але під час знімання усе сприймалося інакше. Ти говориш ті слова, які казали люди, що жили тут, сідаєш в крісло Михайла Михайловича, дивишся в дзеркало, у яке раніше вдивлялись дружина і діти письменника. Від цього перехоплює подих.

Увесь час почували відповідальність за те, що усе це не вигадка, а життя справжніх людей. Важливо було не зробити нічого зайвого.

Фото надані героями.

Спілкувалися Віра Курико, Марія Янків