Театр-студія як внутрішня потреба робити те, про що мріяла

Режисер та художній керівник театральної студії «Біла Валіза» Юлія Нечай про її відкриття, співпрацю молодих та дорослих людей в одній групі та те, з ким варто себе порівнювати.

Коли я зараз говорю про театр, то я маю на увазі мистецтво в цілому. Бо режисура та театр – це синтез усіх мистецтв. У театрі можна робити все. Обмежуєш себе лише переконаннями та фінансами.

У 23 до мене прийшло усвідомлення відповідальності за своє життя. Зрозуміла: усе, що ти маєш і не маєш, за все це відповідальний лише ти.

Відкриття театральної студії

Я любила й музику, і режисуру, готова була займатися або тим, або тим. Але, урешті, вирішила: театр - поняття більш об’ємне, синтез усіх видів мистецтв.

Студія «Біла Валіза» з’явилася 5 років тому. Це внутрішня потреба робити те, про що мріяв.

Я думала про це, ще з часів університету. Я не знала, що студія виглядатиме саме так. Просто гадала, можливо, вдасться працювати як режисер, створювати незалежні постановки, проекти.

Після навчання ще 5 років працювала в держструктурах за спеціальністю: викладачем, режисером. Потім – студія.

«Біла Валіза» це не перша, а друга спроба відкрити театральну студію.

Про першу спробу відкриття

Перша спроба була за кілька років до «Білої Валізи». Але не вдалося.

Бо я була одна. У будь-який момент якісь хвороби, заминки, інші штуки, які б на час витягали мене зі справи, могли все зіпсувати.

Я працювала на державній роботі, працювала на корпоративах, щоб збирати гроші на студію. Я займалася всім на світі й тому не вдалося.

Але це вже була ціль.

Друге відкриття

Зрозуміла, що важливі люди. Моя знайома акторка Іра мене в той момент підтримала. На етапі, коли я знову планувала студію, запитала її: «Іро, якщо я раптом захворію, ти зможеш вийти замість мене? Бо я хочу відкрити театральну студію, а будь-яке навіть коротке випадіння з роботи може погано скінчитися».

Вона сказала «звісно».

За місяць я прийшла й сказала: логотип напрацювала, приміщення знайшла, оголошення в друк пішли.

Вона така:

- Почекай,  я думала це плани на кілька років вперед.

- Ні-і-і-і-і, от ми вже почали.

Початки. Приміщення

На початку ти приходиш до приміщення, яке обрала, а воно захаращене якимись шафами, стільцями, усе жахливо радянське, стіни лущаться, стеля відпадає.

Ми з чоловіком робили удвох ремонт. Допоміг наш Друг Андрій, колись він підпрацьовував на ремонтах, зміг зробити нам нормальну стелю. 

Ми з чоловіком шпаклювали, клеїли, прибирали. Якби не робота, корпоративи, увесь час там проводили б.

За що боялася

Я хвилювалася більше за фінансовий аспект, бо розуміла, що допомогти мені особливо нікому. У мене є ще оця річ, коли постійно розраховуєш тільки на себе. Але, зрозуміло, цей ресурс обмежений. 

Проте я міркувала так: якщо щось не вийде, то гроші пізніше повернути вдасться. Правда, для цього потрібен буде час, знову робота, підробітки. Але глобально ризикувати було нічим. 

Бо для мене ризик – це не робити, що любиш. 

Перші занятті та перші групи

Перше заняття було відкрите. Просто робили тренінгові вправи. Дуже хвилювалася.  Боялася підвести тих, хто на мене розраховує, дарма витратити їх час, зробити не так якісно, як можеш.

Є ті, хто прийшов 5 років тому й займаються досі. Хтось, хто прийшов тоді й мав 10-11 років, нині пішли до театрального.

Я мала досвід роботи з дітьми й розуміла, що роблю. У дитячій театральній школі мені дали програми, я викладала в театральному училищі, тому мала ще студентську програму, відтак, розуміла, як можу працювати з дорослими.

Одразу прийшло займатися семеро дорослих. Вони досі зі мною.

Що шукають у театральній студії дорослі

Дорослі до театрального вже не підуть. У студії вони шукають різне: хтось мав дитячу мрію грати, хтось боїться публічних виступів, хтось хоче стати відкритішим. Дехто говорить, що тут добра атмосфера, удома – побут, буденність, а театральна студія як відпочинок.

Як спрацьовуються молодь та дорослі люди

Групи в студії діляться на : дитячі, підліткові та дорослі.

Доросла група це від 18 і до безкінечності. Тобто,  дехто таки має пристойну різницю. Але вони добре спрацьовуються.

Молоді тягнуться до старших, рівняються на них, а старші:

- Клас, молодь, молодіжна тусовка!

Менші прислухаються до старших, мовляв, Костя, мабуть, має рацію, кості 38, а мені 21, Костю варто послухати. Коли їх партнер вдвічі старший або молодший, вони відчувають відповідальність й інтерес

Вони починають переходити на «ти», дружити, тоді молодші мені часто кажуть, що починають розуміти своїх батьків:

- О, та тобі скільки й моїй мамі!

Бо одному 19, а іншому – 42.

Чому важливо розуміти спільність відповідальності

Найважливіше, щоб у групі зрозуміли, що всі вони на рівних правах. Поважати одне одного – це основа. Маємо бути максимально толерантними та відкритими. Наш партнер – наша цінність.  Взаємодія з партнером, його прийняття та встановлення стосунків – початковий етап. А тоді вже робота над ролями.

Театр змінює. Робить не лише розкутим, а дає розуміння, що ти в світі не один, що ти є цінністю, але й той, хто поряд тебе, така ж цінність.  Інакше не буває, бо театр, це колективна творчість.

Ну не може Буратіно не прийти на репетицію. Не може бути, що вся трупа зробила виставу, а хтось один тягтиме вниз. Тут кожен відповідає за себе й водночас за весь колектив та те, що вони врешті покажуть людям.

Я їм завжди кажу, що у постановці  ви –  намисто. Якщо одна намистинка обривається, розсипаються усі інші.

Якщо ви відчуваєте силу та впевненість і бачите, що ваш партнер відстає, будь ласка, подумки, ментально, подайте йому руку, витягніть його. Якщо ви відчуваєте, що слабкий, а ваш партнер сильніший, це не означає, що ви поганий, це означає, що вам треба тягтися. Простягніть руку теж. 

Підготовка до ролі

Це велика робота. Не можна просто вивчити слова. Якщо так, то ти не роль готував, а тренував пам’ять – вивчив букви, але не роль.

Якщо людина робить «хух, вивчив» то це не акторська гра, а тренування пам’яті, що теж корисно.

Але  мусимо розрізняти, що ми тренуємо:  IQ чи  ЕQ.  Ми пам’ятаємо текст, але не маємо емоції. Захочемо дати емоцію – забудемо текст.

Потрібно дійти рівня, коли текст тягнеться, мов шлейф, за емоцією. Так всюди. Адже танцюрист в момент танцю не думає про рухи, а думає про емоцію, про подачу. Музикант не грає з думкою, що отут складно, отут треба напружитися.

Про це думають лише під час розбору. 

Під час гри актор має донести людям думку, а не текст.

99 відсотків, що вкінці всі «помруть»

Коли актор лише починає вчитися, він робить етюди – маленькі вправи на уяву, імпровізацію, взаємодію з партнером. Актор вигадує сюжет до певної теми, поставлених умов. І от в цих етюдах всі «помирають», бо щось має відбутися і недосвідчений актор спочатку нічого іншого вигадати не може.

Багато аматорів на початку люблять «вішатися» та «вбиватися». Перший курс в інституті, у нас на студії те саме – всі завжди «помирають».

Ставиться задача: вигадати етюд такий, щоб на початку та вкінці бути іншим. І 99 відсотків, що вкінці всі «помруть».

Щось змінити, щоб ти, наприклад, запізнювався на потяг та сплутав дату, як варіант  – таке приходить пізніше.  Спочатку це виглядає так: ти запізнюєшся на потяг, біжиш, падаєш, розбиваєш голову й помираєш. 

Якщо ти предмет – чайник, наприклад, то ж ти обов’язкового згориш. Подумати, що вкінці тебе можуть почистити, до цього приходять десь за півроку.

Часом мені здається, що це в нас мислення таке страждальне, але навіть в етюдах ми з тими, хто вчиться, його змінюємо, шукаємо різні варіанти фіналу, вчимося інакшому, більш позитивному. Як наслідок, нам вдаються більш світлі роботи, більш креативні, без зайвого надриву.

Чого не можна ставити з підлітками

З дорослими можна ставити все. З дітьми – краще звертатися до казок. 

Театр для дітей - це гра.  Ми робимо якусь вправу, наступного дня приходжу, а вони:

- А ще пограємо в ту гру зі стільцями?

- Окей, тіки це була не гра, а вправа.

- Добре, пограємо в оту вправу?

Батьки часто питають, чи не будуть вони втомлюватися, бо є заняття, які півтори години тривають. Але маленькі сприймають це все як гру, а хто втомлюється від ігор? 

А от з підлітками потрібно шукати теми, які вони розуміють, те, чим вони зараз живуть.

Категорично не розумію, коли підлітки грають психологічно важкі ролі. Коли зачіпають тему війни, де вмирають, голоду. Студентам лише на третьому курсі театрального дозволяють грати подібні ролі.

Чому не брати для підлітків те, що буде їм зрозуміло?  Ми ставили «Чайка на ім’я Джонатан». Уважаю, це саме для підлітків: що таке лідерство, самореалізація, любов, цькування. 

Можна говорити про підліткові проблеми й разом з тим на сцені вчитися їх вирішувати.  Виносимо тему, осмислюємо, обговорюємо й розуміємо, що й чому відбулося. 

Перемагає або страх, або любов

Останнім часом не підтримую фестивалі, що є більше конкурсами. Моє переконання,  що конкуренція, особливо дітей, може травмувати. Хтось скаже, що це гартує характер, змушує йти вперед, я погоджуся, але запропоную поглянути в корінь.

Що мусить мотивувати? Те, що ти щось робиш і несеш це людям чи страх бути гіршим від когось? Вища мета життя –  робити щось від любові, робити, бо це класно.  Завжди перемагає або страх, або любов.

Я знаю одне – треба постійно рости. Театралам завжди кажу, що тягнемося до сильніших, але себе порівнюємо лише із собою. Для кожної людини одна й та сама дія може бути різним стрибком вперед.

Чи «Біла Валіза» лише любов

Так,  «Біла Валіза» це – любов, але вона тягне за собою й багато іншої роботи. Та заради основної мети, я можу десь закрити очі, десь перетерпіти, та навряд робитиму те, що не стану любити.

На моє глибоке переконання, відвідувати театральні студії  треба спробувати всім суто для себе. Гадаю, що акторську майстерність варто ввести на перших двох курсах усіх університетів. Це міг би бути колосальний стрибок у власному розвитку та користю для суспільства. 

Фотографувала
Альона Якимчук