Є про що говорити

Скільки б не щебетала про те, які відкриті люди траплялися мені в Ковелі, Ужгороді чи Львові, я ніде так легко не встрявала у розмови,  як тут.

Цьому місту завжди хочеться говорити, як і мені. На цьому й зійшлися. На цьому й співіснуємо.

Місто, якому завжди є про що розказувати. Місто, яке варто вислуховувати й не вислухати. Тому старі тролейбуси, усі ці дев’ятки, четвірки, трійки, менше засіб пересування, більше – спосіб порозуміння.

У тролейбусі можна поговорити про реконструкцію парку. Про перекриття центральних вулиць. Про зміну тролейбусних маршрутів. Про новорічну музику в тролейбусах і натхненні під цю музику лайки. Про те, від чого в мене такі кучері.

Про літературу. Про ніжних жінок.

Про погану літературу.

Серйозно.

Про погану літературу й ніжних жінок

Драма на одну дію. Я, тролейбус, жінка і яскравий жовтий плащ. Вони ніби разом, але дивишся тільки на плащ, розумієте, така жовта пляма, на яку ніяк не вдасться не дивитися.

Прислухаєшся. Жовтий плащ сьорбає чаєм із термоса, ніколи не чула, як можна сьорбати чаєм з термоса у тролейбусі.

Поруч мене сидить чоловік, зминає жилаві порепані долоні. Його хитає точнісінько так, як тролейбус. Він або сумний, або нетверезий. Читаю Хвильового і мене, загалом, хитає, як тролейбус

–  Хвилєвого чітаєшь ілі што? Так і сама в Харькав єдь, нє в первую, так в другую сталіцу. Футурізм, вапліте, всє дєла.

– Літературу полюбляєте чи що? – я, навіть не здивовано, їй-богу.

–  Віно, літєратуру і нєжних женщін.

Тролейбус гальмує і нас з ним кидає трохи вперед. Закриваю Хвильового. І сумний, і нетверезий чоловік виходитиме. Але:

– І запомні, дєвочка, от любві нє умірают…  Умірают от пальонкі і нєжних женщін.

–  І фігової літератури.

–  В точку.

Сумний і нетверезий чоловік випадає із тролейбуса та його ритму. Спереду досі сьорбають. Ніколи не бачила, як сьорбають чаєм в тролейбусі, це ж незручно.

Чернігівський сплін

У чернігівському тісному просторі зустрічаєш або одразу всіх, або не впіймаєш зовсім нікого, хоч стань посеред вулиці й кричи. Хіба хто цокне з-за паркану одноповерхового будиночка, чого розкричалася, га?  Така собі міжвулична самотність.

«Тут скучно.

Нема куди піти.

Нема чого подивитися.

Нічого не стається».

Гліб Успенський про місто у 50-их роках XIX століття каже так, що далі, хіба повторюватися: «Черниговская скука, как характерная статья жизни городской жизни».

Чернігівська нудьга. Думаймо – сплін. Чернігівський сплін. Хіба це не прекрасно?

І був сплутаний тролейбус.

Я розумію це і ще маю час, щоб вийти, але бачу: тролейбус порожній, як Проспект о 3-ій ранку, коли тобі раптом захотілося до цілодобового магазину за цукром і трошки поговорити.

А у самім краєчку, на останнім сидінні, заховавши лице під капелюха й п’ять десятків років, – чоловік. Читає.

–  А що то ви читаєте?

–  «Сплін». Це – Бодлер.

–  Що, українською?

–  О, дівчино, у вас таке гарне волосся, а в мене тут саме «Півсвіту в твоєму волоссі».

Ой лишенько, мені ж на Льотну

А ще кажуть: місто грубе, млосне, непривітне. І питають, де ти знаходиш всіх цих людей?

Ношу із  собою.

Спершу беру до рук: усі невдало реконструйовані парки, усі фонтани, поставлені в останні рік, усі ці давні й недавні церкви, похилі вулиці, схили Десни, ліси над Стрижнем. Зминаю усе це, як пластилін, ховаю до кишені, дістаю між зупинками й ліплю, що подобається.

Живши тут вже 6-ий рік, вигадливо знаходжу способи ще раз сплутати свій транспорт. Мусив довезти додому 37-й, натомість – забрідаю у 27-ий. Кілька зупинок і розвертаємо не туди:

–  Ой лишенько, але ж мені на Льотну! – підскакую.

Можливо, бо українською (ох, ця випадкова чернігівська російськомовність) і замість Червоногвардійська (як уперто мені повторюють комунальні служби й диспетчери таксі) кажу – Льотна:

–  Вы может со Львова?

–  Ні, – кажу, – що ви. Не зі Львова.

І аби ж хто мене тягнув за язик, і розумію, що не можна, але часом, як розійдуся, то й сама вірю, що кажу, і плачу, навіть, так щиро, собі сама вірю, вірю, вірю:

–  З Волині. З Ковеля я.

І пішла: приїхала сюди в гості, перший раз у житті, закохалася в це чудове місто, у всіх цих привітних людей, блуджу цілий день і всюди знаходяться ті, хто й виведе, і донею назве, і що подивитися порадить, і кудись запросить, як від вас ото поїхати? Приїду ще, привезу друзів, так вам з цим містом пощастило, люди чудові, їй-богу.

До зупинки ще є час, кондуктор ледь не у метрах розписує мені дорогу до Льотної, люди плескають у долоні, і справді, яке ж чудове місто, від дядька отримую кілька мандаринок і цьомчик у щоку, бувай здорова, доню, волинянам вітання від чернігівців.

Місце для тих, хто лежить на плечі

А тоді нарешті дорога додому: вогкий старий тролейбус, на лампах наліпки, які мали би просити триматися за поручні, але просять лише триматися.

У кутку, на останнім сидінні, дівчина лежить у хлопця на плечі, а я, бо безсовісна, розминаю пластилін і  слухаю:

–  То куди ми їдемо?

–  Ой, просто лежи. Адже ж їдемо. І добре.