Було 20. Дмитро Мамчур

Було 20. Дмитро Мамчур

Поет, журналіст, перекладач, редактор (необхідне підкреслити, більше дописати) про те, де Чернігів, як Львів, напрацювання методів боротьби зі страхом та всілякі інші кумедні штуки.

Світлини Дарини Кузьменко

Коли

Це був 1995 рік, середина 90-их, рік до ухвалення Конституції, до грошової реформи та інших речей, початок першого терміну Кучми.

У 1995 році я ще зголив був свою бороду, але це суто щодо мого особистого 95-го. Тоді ще мої вірші однокурсниці передали до видавництва «Смолоскипу», відтак, я з’їздив на Семінар творчої молоді.

Були в мене тоді вже «свої» читачі – друзі, які казали: «Пиши, старий, ми будемо робити твої вірші народними!». Я казав «Гарізд».

Де перебував

У Львові, третій курс філологічного факультету. Вступив до Львівського університету імені Івана Франка за скеруванням Народного руху України. Написали, що сподіваються, що я принесу користь Чернігівщині та Україні.

Як виглядав

Куртки, майже «косухи», чорні джинси. Картаті сорочки. Міцні черевики. Довгий шарф. Зачіска могла бути будь-яка, щось таке «постбітницьке», в нашому розумінні. Як начесав зранку – так і є. Серед моїх знайомих були «бітники». Насправді, це майже панки були. Хоча – Керуака з Кізі читали. У Львові ще пару «ветеерів» було, такий собі рух «вільнотусівківських роздоабаїв», з якими на рок-концерти та на які інші, не менш «бадьорі», «імпрези» час від часу їздили.

Куди ходив

Розказали мені, що у Львові є таке місце – «Вірменка», кав’ярня справді европейського значення, там можна було мистців життя – метрів, хіпі, байкерів, панків, багатьох художників, музикантів, акторів зустріти. Ще я дізнавсь, що таке справді міцна кава – по-вірменськи.

Кожна кав’ярня, то був такий своєрідний клуб. До одних ходили літератори, до інших –  криміналізовані спортсмени, головне було не переплутати. У Чернігові, знаю, актори збиралися отам, де «Хутірець» навпроти Молодіжного театру, хтось вчащав до «Поліського чаю», де тепер «Предслава». Але тут люди більше збиралися в когось в альтанці в садку при хаті чиїйсь. Чи на кухні. Якщо не приватний будинок. Чи – на природі десь. Щоб над річкою обговорити останні мистецькі події. Бо зовсім інший темп та триб життя.

Якщо говорити про Львів, то там здебільшого було так: виходиш на якусь центральну вулицю й когось із знайомих обов’язково зустрічаєш. Якщо є час – можна одразу заскочити кудись на каву. І це позитивно змінювало твій день.  Хоча тепер і в Чернігові майже так само. А може так і в 90-і було, лише я не помічав. Торік отак сіли ми якось під обід із моїм товаришем, потужним літератором Олегом Короташем за столик, ото там, де «Рабата», а повз нас нарід знайомий ходить, наче десь на Площі ринок у Львові. Хоча і в Чернігові центральна площа колись Базарна називалась. Магдебурзьке право…

Отож перебачилися ми тоді мало не усіма друзями та знайомими, які в центрі працюють: оце йде Олексій Биш – «добрий день», йде Олександр Ясенчук –  «добрий день», далі пан Максим Леоненко – «і вам добридень, пане Максе», іде пан Олександр Ломако –  «доброго дня». А кажуть, що так тільки у Львові бува, коли нарід «на шпацер» виходить. Ба, ні.

Про що писав

«Початковий етап» для письменника – це, здебільшого, тексти про каву та цигарки. І загадкових коханих, що «чибучать» усякі химерії. Ото, дивишся – з’являється образ у когось, «цигарковий годинник», у цигарці згоряє не тютюн, а час згоряє… щось таке. Ще кавовий «годинник» трапивсь у когось. Теж нічого. Аби не алкоклепсидра…

Я ж одразу вирішив писати не про каву, побачив: реагують не так якось читачі. Кривляться. Треба, думаю, – про щось «важче». Про шкоду алкоголю, надмірностей, інші такі речі, досі цієї теми не покидаю, це тема вічна ?

Я писав епіграфи, епітафії, пародії. Пригадую, епіграма була:

– Ви кажете, від мене тхне?
Та це ж натхнення у мене!

Це про одного гуртожитського сусіда, він часто казав, що «натхненний», але був «врєзаний» просто. Потім у нас одна дівчинка відпрацьовувала пропуски фізкультурні якось, впала, бідолаха, «перевідпрацьовувалася» або перечепилася. І я написав двовіршик. Присвятив… фізруку: «Ось і доріжка бігова, на ній спортсменка, мов жива». Це були перші тексти.

Що читав

Я закінчував філологічний, у нас був о-о-о-отакенний список літератури.

У 20 років я сформував звичку читати своїх знайомих: тобто є «обов’язкові», «програмові» класики, а є мої друзі й знайомі. Якщо є знайомі класики, то це взагалі чудово.

А ще – того року друзі притарабанили на День народження книжку Умбро Еко «Ім’я рози», вона, як кажуть, справила неабияке враження, майже одразу після неї прочитав «Маятник Фуко». Пізніше – «Відсутню структуру». Читаю Еко й зараз. А ще, пригадую, взяв почитати у студентів-економістів Борхеса. Зацікавився, по-справжньому, латиноамериканською літературою. Хоча новели Кортасара, українською, у перекладі Юрія Покальчука, читав ще в школі.

Почав читати поетів угрупування «Пропала грамота»: Степан Либонь, Віктор Недоступ, і, звичайно ж, – Юрко Позаяк. Хоч, з одного боку, я відкрив для себе Позаяка. А з іншого, відкривши, книжку, одразу – згорнув. Думаю: йо-о-о, то ж всі, певне, вважають, що я епігон Позаяка. Другу книжку його я купив лише три тижні тому.

Стосунки з Черніговом і Львовом – «студентськими»

Я приїздив щомісяця. Перший день відпочивав, на другий ішов до своїх товаришів, які в політесі вчилися. Ми говорили, грали в комп’ютерні ігри, на кшталт «Цивілізації» Сіда Меєра, пили пиво, хлопці ще їли рибу, а я пив так. Не люблю рибу. Та й пиво теж. Компанії хороші люблю.

Я спілкувався багато і у Львові зі студентами з інших факультетів. Зокрема – філософського. Я хотів там вчитися. Але, коли приїхав вступати, виявилося, що треба складати ще й математику. Переніс документи на філологічний.

Але таки десь років у 20, на одному з літзаходів я познайомився з поетом з філософського Юрком Корецьким. Певне, нащадком тих Корецьких, котрі князі. Серед моїх теперішніх друзів з «ФФФ» – Мирослав Побережний, бард, науковець, Антін Борковський, тележурналіст дуже відомий, на Еспресо ТВ працює. Андрій Сайчук, він на «Громадському телебаченні».

Юрко Корецький, до речі, писав дуже хороші тексти. Ми якось одного року дістали премії літературно-музичного фестивалю. Але він мандрований філософ, де він зараз мандрує, ніхто не знає. Він, на мій погляд, чи не найпотужніший двомовний львівський поет нашого покоління. Були часи.

Про режисуру

Я завжди любив кіно. 1995 з нагоди 100-річчя кінематографа мало чи не через день демонстрували в різних кінотеатрах світову класику. Того року я вперше почув, що є такий режисер Джармуш. Саме тоді фільм «Мрець» вийшов. Багато хто з моїх знайомих після року класики на кінорежисуру до Київа зазбирався. Я ж пішов на курси фоторгафів-кінооператорів. Склав іспити. Дістав першу професію. Але це було трохи пізніше – в 1997 році.

А ще 1995 року – писав невеличку роботу про комедійні характери та комедійну ситуацію у творах Володимира Самійленка, він один із найбільш адекватних ситуації тодішніх митців. Якщо казати, що Старицький на зламі століть «бомбив» у драм. творах різних «перевертнів дурноголових», то Самійленко бомбив їх точніше. Але його менше ставили.

Роботу я, отже, писав про драматургію, а про яку ж говорити драматургію, якщо ти не переглядаєш того, що наразі йде на сцені. А у Львові багато театрів діяло, для студентів була знижка. Тоді я й зрозумів, що вірші-віршами, але зрештою, у майбутньому, першість, щодо затребуваності творів, належатиме візуальним та синтетичним видам мистецтва. Але режисером я не став. І то, напевне, добре.

Яким був і яким став

Я став жорсткішим. І все. Якщо раніше я ще намагався більше говорити, щось доводити, переконувати, навіювати, то зараз легше в пику дати, для економії часу. І натхнення. Ну є от такі моменти, але в мене майже не трапляється. Не сказав би, що щось змінилося, кажуть, що як був «вільний роздовбай», так і лишився ?

Чого боявся

Ірраціональності вчинків. Наприклад, коли ти ще нічого нікому не зробив, а тебе там викликає хтось, хто втричі ширший, і вдвічі вищий, із бойовим досвідом розбірок дев`яностих років, і каже:

  • Ходімо поговоримо. За життя.

А в тебе щось у кишені лежить, гостре. Помічне ?.Узагалі таке до мізантропії підштовхує.

Проте, перефразуймо: оскільки я жив за часів славних 90-х, можна сказати, що в студмістечку я мав змогу напрацювати деякі методи роботи зі страхом. Доводилося і виручати когось, десь спілкуватися, невербально, а «наневербати» могли нормально.

Що таке 20 років

Перечитував нещодавно Володимира Сердюка. «Мистецтво вмирання». Там герой твору, прямуючи дорогою «в тишу», втрапля до в`язниці. Звідси – асоціація: 20 років це доволі довгий термін, тобто – строк, але не смертельний вирок, ще може бути хороша амністія. В тишу.