Було 20. Інна Адруг

Було 20. Інна Адруг

Координатор «Літери» про принца на старій «Україні», магнітофон «Весна» та нагороду Каннського фестивалю.

Коли

20 років мені було у 1999-2000. Я навчалася на історичному факультеті й грала в театрі «Шпігл», це був єврейський народний театр, який виріс із драматичної студії при Палаці піонерів. У 20 років мені було якось не так цікаво слідкувати за подіями, які відбувалися в Україні й світі. Молодь, і я так само, була сконцентрована на собі, власних переживаннях, відносинах між собою, навчанні.

Як виглядала

Я була дуже красива 🙂 У 16 років пофарбувалася в білявку. Відтак, мала довге біляве волосся, носила переважно джинси, часто чорні, гольфи, теж чорні. Можливо й була якась особлива мода в ті роки, але я за нею не слідкувала.

Пам’ятаю помаду, яку придбала в магазинчику, де тепер «Зелена Лавка». На тому місці було, взагалі, кілька магазинчиків. Якийсь час продавалися книжки англійською мовою. А до того продавали косметику, ще й непогану.  Я там собі урвала помаду Orchids. Навіть зараз можу згадати її запах, як у парфумів. Вона була дорога, класна, чисто золотого кольору.

Але це не та помада 🙂

Коли в мене був особливий настрій, я могла намалювати очі повністю чорним, а губи – білим. Ну не зовсім білим, а перламутровим.

Що слухала

Слухала рок: Арія, Metallica, Scorpions, Nirvana. Дуже любила Цоя. І один з улюблених гуртів і дотепер — Led Zeppelin. Із українських тоді ще був популярний гурт «Плач Єремії», Скрябін.

Як слухали

Інколи всі ми ходили гуляти ввечері,  купатися на «Земснаряд» (озеро на Лісковиці) чи Десну. Мій друг брав із собою магнітофон «Весна», це отака радянська бандура. Він стверджував, що там найкращий звук «на всі часи».  А в мене був саме китайський магнітофончик, який жахливо звучав. То хлопці мені зробили установку з плеєра, усилка та гарних колонок. Вся музика тоді була на касетах, звісно.

А ця «Весна» отак ставилася на плече, умикалася «Арія», йдемо такі і волаємо «возьми мое-е-е-е-е серце-е-е-е» на всю вулицю, чоловіки ледь не плачуть, все серйозно, «возьми мою-у-у-у душу».

Чим був означений рік

Рік був означений любов’ю. Так сталося, що в часи навчання я була постійно закохана. Могла бути закохана у двох, а ще один просто гарний, подобався. У 20 років я була заклопотана відносинами. Намагалася зрозуміти себе, щось аналізувати, робити якісь записи в щоденнику.

Щоденник

Вела щоденник десь із 14 років й до 21-го. Тобто 20 років теж там є.  Із записів були більше якісь переживання: сьогодні я відчула те, тоді відчула то, якихось подій я не занотовувала. То було більше як терапія. Спочатку то був більше дівчачий щоденник, пізніше став щоденником самопізнання. Але самопізнання воно мені не додало.

Принц на старій «Україні»

Дівчата чекають принца на білому коні і я, звісно, з усіма чекала когось, хто прийде й зробить для мене щось особливе, виняткове, й таки дочекалася. Мій принц, правда, прибув не на білому коні, а на старому велосипеді «Україна». Влітку я виїжджала до бабусі в село, а село аж в Київській області. Хлопець, який тоді довго до мене залицявся, сам був із Прилук.  Говорили з ним, що я ж поїду, а він сумуватиме. Тому сказав: «Приїду». Ми нарахували десь 65 кілометрів дороги.

Він сів на велосипед і за день дороги – приїхав. Ввечері. Не впав, але зайшов і одразу сів відпочити. Це так приємно, що людина отакий подвиг зробила, щоб тебе побачити. Він погостював день, сів і поїхав назад. Я була вражена. Настільки, що після цього написала свого першого в житті вірша. Він був українською, що трохи дивно, бо ж я тоді завжди російською розмовляла. І за того вірша мені не соромно, нормальний вийшов. Починався дуже оригінально, як мені тоді здавалось: “Послухай, як гарно, поглянь-но, як тихо”.

«Каннський фестиваль»

У двотисячному саме отримала нагороду Каннського фестивалю, я ж грала в театрі, пам’ятаєте? Ми у своєму театрі самі собі влаштовували такий фестиваль. Офіційно він називався “Отражение”, бо “Шпігл” – це “Дзеркало” з ідишу. Зазвичай ми грали п’єси, які обирала режисерка. Трупа наша була велика, тому головні ролі отримували найбільш типажні, ну або найбільш талановиті.

Але один раз на рік ми влаштовували собі фестиваль, коли кожен міг стати режисером маленької вистави, обрати в актори, кого забажає, для нас це була можливість показати себе. На одному з таких фестивалів мене взяли грати роль Ельзи в п’єсі Євгенія Шварца “Дракон”.

Запрошували наших чернігівських акторів, щоб вони оцінювали. І ось тоді, за свою сльозливу Ельзу, я отримала приз за кращу жіночу роль першого плану. Не дарма тренувалася пускати сльозу на сцені.

Що здається в 20

У 20 здається, що можеш усе, окрім як опанувати та зрозуміти себе. Постійні емоції, усе гіперболізовано, хочеться спробувати більше.

Писала в щоденнику: «От прочитаю ці записи через 10 років, ото я посміюся». Знайшла їх в 30, а нічого й не змінилося. А здавалося, що через 10 років ти будеш така вже доросла, така вже мудра. Але 30 – майже як 20.  Тільки досвіду більше.

Була та стала

Зараз стала більш поміркованою. Була різка, максималістка: або так, або ніяк. Зараз більше думаю над тим, що роблю. У 20 років якось не думається на перспективу, лише про зараз: мені погано й треба, щоб стало краще зараз і все. А внаслідок чого має так статися, про те не думаєш. Зараз вже можна й посміятися зі свого юнацького щоденника 🙂

Чим важливі 20

Усі етапи в житті важливі. А це той період, коли варто максимально відчувати життя, поки багато снаги та бажання.  Варто використовувати всю енергію в благих цілях, а не на саморуйнування. Бо часто щось не виходить і починається спроба самобичування. Це ні до чого гарного не призводить.