Було 20. Іван Богданов

Диригент хору ім. Д. Бортнянського Іван Богданов про «Листи до Луцилія», «мівіну» та те, що вибішувало в 20 років.
Фотографує Анна Молочко

Коли

Це був 2005-ий рік, країна ще тремтіла від Помаранчевої революції, усі гадали, що настане покращення, ліпше життя, національні канали казали, що ввечері житимемо краще, ніж вранці, а коли прокидатимемося вранці, то житимемо краще, ніж ввечері.

Я навчався в консерваторії в Києві, ходив вільним слухачем до університету Шевченка на філософський факультет, був увесь занурений в творче та наукове життя столиці. Я був зібраний, цілеспрямований і дещо відірваний від реальності, мені здавалося, що світ інакший. Нині ж я поміркований ідеаліст з певним життєвим досвідом.

Як виглядав

Мало дивився в дзеркало. Переважно моєю зовнішністю керували знайомі, я був увесь занурений у навчання. Проте, у мене не було ні джинсів, ні кросівок, як оце є зараз. Я думав, що диригент повинен бути суперкласичною людиною. Тому мав лише брюки, жилети, купу краваток та сорочок.

Що слухав

Я слухав суто академічну музику: симфонічну та хорову. Усе. Більш нічого для мене не існувало. По дві, три, чотири години на день слухав те, що потрібно було для спеціальності.

З масової музики тоді вже був популярним гурт «Океан Ельзи», Кузьма Скрябін. Але я такої музики майже не слухав. Завжди любив ретро. Коли вже не міг слухати класику, бо вона залізала по самі вуха, тоді – Елвіс Преслі. Ще – Френк Сінатра.

Що читав

У 20 років книги займали більшу частину мого життя. Більшу, ніж люди. Дуже любив філософію, саме тому й записався до університету Шевченка вільним слухачем. Римляни й греки цікавили мене більше, ніж мої співвітчизники: «Листи до Луцилія» Сенеки, «Діалоги» Платона. Настільною книгою була «Мова рухів тіла» Алана Піза.

Вільний слухач на філософському факультеті

Я пішов вільним слухачем, бо мені мало було тих занять, що мав у консерваторії. Я вважав, що диригент має бути цікавою особистістю. Але ходив я так не довго, може рік, бо потім вже музика стала займати дуже багато часу. Тобто так, 20 років це рік перед тим, як музика зайняла все моє життя.

Як виглядав день

Я прокидався, допивав з банки згущене молоко, яке вчора купив, заварював «мівіну», кидав туди консерву, перемішував, з’їдав і йшов на цілий день вчитися. О 8-ій ранку мене вже не було в гуртожитку. Увечері я купував цю банку зі згущеним молоком, половину випивав, знову «мівіна» та консерви. Не дуже був у мене тоді різноманітний раціон.

Коло спілкування

Дуже багато читав. На друзів майже не було часу. Зараз лише зрозумів, що, можливо, втратив через це певний досвід, що мав би в собі носити. Намагаюся це компенсувати зараз.


Але те, що зовсім не звертав увагу на людей, зрозумів пізніше. Адже професія диригента так само вимагає спілкування з людьми. Тому поволі став більше цікавитися однолітками, заводив якісь дружні стосунки, витягав себе із монастиря, що сам собі й створив.

Був у мене товариш – Олексій Тулюк, нині він диригент в Ужгородському музичному училищі. Якось я їздив до нього на Закарпаття: пив вино, їв шовдарь (свинячий окіст з тонким салом і добре обсмаленою шкіркою). За тиждень там мене дуже відгодували, я набрав може два-три кілограми. Там дуже гостинні люди.

Хоч би один раз, улітку, з моїми двоюрідними-троюрідними братами зустрічалися на березі річки Дон, там недалеко народилася моя мама. То були настільки шалені дні, що я, навіть не пам’ятаю, що ми робили. То був відпочинок – суцільний відпочинок. Греки та римляни, «Діалоги» Платона тоді не стосувалися мене жодним чином.

Чернігів

Кожні другі чи треті вихідні навчання приїжджав до батьків у Чернігів. Усе у нас із Черніговом було добре. Але я нікуди не ходив. Приїжджав, відсипався, від’їдався, ото лише до церкви в неділю йшов з батьками.

Що казали навколо

Казали, Іване, не поспішай, ти ще все встигнеш. Моя професорка Інесса Шилова не дозволяла працювати, постійно говорила, що є все життя, щоб працювати й лише 5 років, щоб навчитися. Тому, як тільки я приходив та казав, що мені пропонують роботу, навіть диригентську, вона радила: «Відмовляйтеся, бо у вас не буде часу на навчання».

Деякі мої однокурсники ходили консерваторією й казали: «Що ми будемо робити після закінчення, ми ж не будемо працювати за спеціальністю». Я таким не переймався. Я ніби все знав наперед. Я сказав собі, що ніколи не гастролюватиму як артист. Це як програмування було: я закінчу навчання й в мене буде хор.

Чого боявся

Боявся, що пішов не тим шляхом. Бо можна робити щось добре, навіть краще від інших, але в один момент стати не митцем, а ремісником.

Яким був та став

Я став більш толерантний до людей. Мене просто вибішувало, коли людина удавала, що навчається, отримувала стипендію, а на ділі просто займала чиєсь місце, місце того, кому це було необхідніше. У 20 років я був надто емоційний. З віком це миналося. Починаєш розуміти, що то їх справа. Ти маєш робити своє.

Що варто робити в 20

Не розчаровуватися й пам’ятати, що можливості з’являються під час руху. Ми живемо у світі людей. Якщо ти гарно робиш свою справу, якщо ти нормальна людина, яка не пригнічує інших, то про тебе починають говорити та щось пропонувати. Якщо маєш людські та професійні якості на нулі, то варто не розраховувати на ману з неба.

Записувала Віра Курико

Світлини Анни Молочко