Було 20. Людмила Зіневич

Мовна активістка, координатор курсів української мови Людмила Зіневич про поїздку до Німеччини, виклик до КДБ та єдину студентську трійку

Світлини Дарини Кузьменко

Коли

Це були часи перебудови. У 20 років я навчалася на третьому курсі філологічного факультету тоді ще не імені Стуса, але вже студенти знали, що він там навчався. Виданих творів ми ще не бачили, а лише переписували  один в одного, і це було так драйвово – ховатися з  тими текстами, збиратися по десять чоловік і під столом здогадуватися, про що він писав. Ми не знали в той час контексту творів Василя Стуса, але все ж знаходили в поезії й завуальовану еротику.

Де

На очах розвалювався Радянський Союз, а я саме побула в Німеччині перед падінням Берлінського муру, і дух карколомних змін у Європі перевернув свідомість у 89-му році. До того, як усі радянські діти, була зразковою піонеркою. З комсомолу мене потім виключили. За погляди. Причому публічно.

У 20 років жила в Донецьку. Там не було «ковбасної» революції як у Чернігові, але щоби купити апельсинів та більш-менш гідних цукерок на Новий рік, треба було так само годинами стояти в черзі. Голодні українські міста – а в Німеччині розкіш, 20 видів сирів, ковбас, чистота, привітність, у магазинах на покупців не гавкають, а говорять «доброго ранку». Мене це бентежило, мучило.

За що було соромно

Коли їхали з подругою автостопом у Варен, нам зупинився німець. Попереду була радянська військова машина з непокритим сміттям, і воно розліталось. Як німець сварився… Відчувалася ненависть до радянської армії, до солдат.

Та частина Німеччини, де стояли радянські війська, була геть помальована російськими надписами.

Читайте також: Було 20. Мирослава Витриховська

Чому викликали до КДБ

По поверненню додому багато розповідала про побачене студентам. А я ще й жила в гуртожитку з аспірантами-іноземцями на поверсі. Ми збиралися вечорами і обговорювали проблеми Радянського Союзу. А тоді мене якось викликали до КДБ. Питали, що сподобалося у Німеччині, чи хотіла б там залишитися. Не було страху, що можу постраждати за політичні погляди, натомість боялася, що виженуть з університету, розчарую батьків або спричиню біди друзям.

Під час профілактики пояснили, чого не варто говорити іноземцям. Попередили, що мене можуть завербувати, і я зраджу Батьківщину. Тиск був більше психологічний. Але це вже було майже перед референдумом, тому наслідки були незначні.

Як було в університеті

Уперше про Грушевського і його розуміння українців почула не від викладача історії, бо то була історія КПСС, і викладачі були правильні, натомість викладач філософії приніс книжку, видану за кордоном, і ми вперше читали Грушевського. Це був 88-89 рік.

У нас були курси за вибором студента. Викладачі знаходили час сидіти допізна і обговорювати літературу. Ми читали «Санаторійну зону» Миколи Хвильового і розуміли, що то була проекція на радянський час. Герої знаходилися в божевільні – Радянському Союзі – разом з кадебістами, дисидентами, шпигунами… Через призму літератури вперше усвідомлювали, якою страшною є та система.

Про мітинги

Я підтримувала народний рух у Донецьку. Ми мали сильний осередок, ходили на мітинги біля пам’ятника Тараса Шевченка, спілкувалися з людьми із проукраїнськими поглядами. Тоді вже з’явилися заборонені раніше «Доктор Живаго» Бориса Пастернака, «Белые одежды» Володимира Дудінцева, ми читали про концтабори, взнали про ворогів народу і зачитували ті книжки до дірок.

Один з одногрупників, пригадую, голодував під час Революції на граніті. Київські студенти вистояли довше, донецьких зачистили за 3-4 дні.

Ще ходили на мітинги, щоби наших хлопців не посилали в Афганістан. Тоді звідти лише гроби приходили. Ходили протестувати, бо не розуміли, чи то наша чи не наша війна.

Що слухала

Була можливість ходити на Аллу Борисівну Пугачову, Кузьміна, ще щось, але більше приваблювала альтернатива, як от рок-музика, «Черный кофе», «Коррозия металла», «Кому вниз». Фестиваль «Червона Рута» – це було потрясно. З учасником Володимиром Демченком (лідер гурту «Криголам») познайомилася років через 20 на науковій конференції. Колись ми були з ним на одному концерті, тільки він як учасник, а я як слухач, а 20 років потому написали спільну статтю про мовну ситуацію в Чернігові. Життя перетинає.

Читайте також: Було 20. Євген Бондар

Куди ходила

Ми ходили на всі прем’єри в театр. Це було дурним тоном не піти на відкриття сезону чи вистави. Потім усі обговорюють, а ти не бачив і не чув.

У 21 рік я вийшла заміж. Ми з чоловіком ходили в експериментальний театр і на оперу. Іноді чую: вже хропе на балеті. Він військовий, а ходили ми зазвичай після нарядів. Тож я додивлялася сама, а чоловік не обурювався.

Що купувала

Маючи стипендію 72 карбованці, найкраще, що придбала – бібліотека, хоча коли переїздила з Донецька до Чернігова, змушена була роздарувати її та прихопити лише найважливіших – тих, що перевертали свідомість – двотомник Хвильового, Грушевського, Григорія Косинку.

З цією картою я бродила містом і відкривала для себе Чернігів. Уперше чоловік привіз мене сюди в 91-му році, а в 92-му – ми переїхали.

Що читала

Ми читали багато періодики. Я перечитувала тодішні альманахи, український журнал іноземної літератури «Всесвіт», літературно-художні видання «Новый мир» та «Октябрь», газету «Совершенно секретно». В останній були викривальні статті про Леніна, Сталіна, події в Україні. Думала тільки, аби вистачило часу охопити життя. Хотілося якомога більше. Читала журнали, які друкували заборонених письменників, дисидентів.

Як виглядала

Оскільки я була в Німеччині, то мала щастя вдягатися модно – купила джинсові спідниці, штани, банани, кросівки (то була розкіш). Джинсові банани у нас із чоловіком були одні на двох. Ніби й мої, а ніби й не мої. Тоді ще були модні блузи в стилі «летюча миша», щоб ніде ні талії, ні грудей.

Складно було дістати й косметику – її ми брали в циганів. Доволі примітивна – пудра то була крейда, змішана з якоюсь фарбою, а на щіточку ленінградської туші мусив спершу поплювати і опісля фарбувати. Викладачка усної народної творчості завше нам казала:

-Дівчата, ну нашо вам та мазута? Ви ж себе спотворюєте, ідіть вмивайтеся.

І йдеш в туалет, умиваєшся, вертаєшся, мов чума, бо косметика змивалася важко. Півранку мазюкався, а потім все, змивай.

Чого боялася

Мала дитячі страхи. Коли помер Леонід Брежнєв, щиро плакала і боялася, що нападе США, настане кінець життя і Радянського Союзу.

За часів Юрія Андропова люди мали єдиний страх, щоби тебе не зловили на вулиці, інакше – розборки, а чому ти в робочий час бродиш, гуляєш і таке інше.

Потім Чорнобильська катастрофа у 86-му році. Було страшно, бо ми не знали правди, а коли людям не кажуть, що відбулося – з’являються легенди, мовляв, не буде дітей, усі вимремо від онкології…

Страшно було, що все залишиться без змін. Ті ж самі порожні магазини, непривітні люди, совок і надалі затикатиме рот і не дозволить бути собою. Хотіла бачити Україну іншою.

Читайте також: Було 20. Олег Головатенко

Про що мріяла

Свої мрії записувала в щоденник: «Закінчити  університет, працювати за спеціальністю, але зі студентами, вступити в аспірантуру або закінчити ще один факультет іноземних мов, або біологію, вивчити англійську, вдосконалити французьку, канікули й відпустки проводити разом з чоловіком, подорожувати, разом вчитися й пізнавати, щоби кожен день приносив щось нове, а життя не перетворилося в сірі будні, не втратити почуття, завжди розуміти один одного, дарувати радість, народити й виховати сина, дочку».

Практично все збулося, хіба що англійську так і не вивчила і портрет Тараса Шевченка ще не вишила. Я, певно, застрягла в тому віці, бо студентське бажання пізнавати світ і не зупинятися – не зникло.

Моє покоління було великими мрійниками. Мріяли про незалежну батьківщину, відкриті кордони, вірили, що Україна годує весь Радянський Союз, тож, якщо відділиться, буде однією з найпотужніших країн Європи.

Ми захопилися незалежністю України, потім були вибори президента. Саме перед виборами ми писали контрольну з політології. В одному завданні навпроти п’ятьох кандидатів треба було проставити відсотки, хто скільки набере. Роботи перевіряли вже після оголошення результатів виборів. Мої результати зовсім не збіглися з реальними, бо Кравчуку я урізала половину голосів, натомість думала, що пройде Чорновіл або Юхновський. Я жила в середовищі інтелектуалів з націоналістичними поглядами, де за Кравчука не голосував ніхто.

Наш політолог, колишній викладач історії КПСС, з величезною радістю поставив мені єдину студентську трійку і сказав, що я політично недалекоглядна. Напевно, погоджуся: сприймала все крізь рожеві окуляри, збудувала собі український світ і в нього вірила.