Було 20. Олег Головатенко

Директор телерадіокомпанії SVOBODA.FM про те, як розповсюджував газети, створював сайт першого Інтернет-видання Чернігова і чому хотів кинути інститут за 2 тижні до здачі диплому

Світлини Віри Курико

Коли

Це був 1996-ий рік. Я навчався в інституті на спеціальності «Електронні системи». Електроніка та всі ці залізяки надто мене цікавили. Але усе найцікавіше трапилось у 94-му та 95-му роках, коли закінчував навчання в технікумі і починав працювати.

Ким мріяв стати

Ким тільки не мріяв у дитинстві стати – і танкістом, і звичайним водієм трамваю. Особливо останнім. Колись навіть снився Чернігів весь у трамвайних коліях. А взагалі малим подивився якось фільм «Нескінченна історія» у кінотеатрі ім. Довженка, і він мене вразив темою про мрії. Нещодавно навіть придумав дві трамвайні колії Черніговом.

Як виглядав

Був худорлявим і струнким. Ще не носив бороди, вона бо з’явилася в нульові роки. Тоді саме і з Дмитром Корчинським познайомився. У моєму житті, до слова, було багато вчителів. Юність людини має бути радикальною – все пробувати. Ти про щось мрієш – здійснюй.

Що слухав

Це була така еклектика, що не знаю, чи казати, чи ні. Ну добре, Андрій Миколайчук, наприклад. Не знаєш хто такий Андрій Миколайчук? Ну, такий лисий босий хуліган: «Піду втоплюсь я у річці глибокій»… «Кому Вниз» ще слухав, рок, класику і попсу всіляку. Цоя не любив.

Як почав працювати

У 19 років жив з мамою і думав: «Ну, треба ж працювати…» Вийшов якось з технікуму та купив «Чернігівський вісник», а там оголошення про підробіток для студентів – шукають розповсюджувачів цієї газети. Зателефонував їм – а вони почали відмовляти, мовляв, там є краща газета «Данкор», «Из первых рук». Тож я почав із розповсюдження газети «Данкор» і заробив собі на приймач «Меридіан».

То був перший комерційний досвід і перша спроба зайнятися медіа та газетною справою. Це був азарт, бо мріяв про радіоприймач та гарну якість звучання і вже після тижня роботи зміг собі це дозволити.

Типовий день у 20 років

Уночі ми з керівником відділу розповсюдження газет їхали в Будинок культури і розвантажували цілі стоси, забирали їх на район, я сідав у першу електричку, і ті, хто їхав на Славутич, вже тримали в руках улюблені «Из первых рук» і «Черниговский Полдень». А як вертався з нічної зміни, то цікавило хто ж і що мені на пошту написав, але мама ганяла спати.

Що читав, писав і де ще працював

У той час подобалася львівська газета «Post-Поступ», за якою буквально полював біля кіосків: на Чернігів приходили один-два екземпляри. Товстелезна й відмінна від інших газета, на першій сторінці якої – або влучна карикатура, що уособлювала тиждень, або вдале фото з цитатою чи заголовком, на останній – Юрій Винничук. На другій сторінці – рубрика «Ревю» – стьоб, де зібрані всі події тижня і пов’язані червоною ниткою.

Я запропонував цю рубрику в газеті «Черниговский Полдень», що була найкращою в Чернігові за всю історію. У редакції не було професійних журналістів, але всі були класними хлопцями. Володимир Горбач та Ігор Кузьменко сказали: «Ти хочеш таку рубрику – бери й пиши». Я здивувався: «Я??! Ну 19 років, як то…» Саме тоді вони наштовхнули мене на підхід до життя – «Бери і пробуй». Навіть якщо мусиш вийти з зони комфорту.

І я цілий тиждень ходив, збирав факти, матеріали, події… Інтернету ж не було. Зробив два випуски рубрики «Ревю», а потому мені запропонували зарплату і роботу… А у мене 1-ий курс, промелектроніка, газетна робота, переїзд, ремонт удома… І я не міг все поєднати.

Тоді взагалі як було – написав матеріал, приніс у газету – матеріал надрукували. Наступного тижня знову приніс – і опа, вже гонорар. І це було приємно. Але писав не заради гонорару, а заради того, щоби тебе перло.

Коли закінчив інститут, свідомо вивів себе з зони комфорту і два роки пропрацював за спеціальністю. Але ж коли виходив за прохідну – відчував неймовірну свободу, легкість і бажання продовжити журналістську справу. Так з’явився «Високий Вал», що став першим інтернет-виданням Чернігова. Спершу це був друкований бюлетень накладом у 1000 екземплярів, але справа пішла далі, і за 3-4 роки ми зробили електронний сайт.

Сайт робив вручну на безкоштовному американському сервері – сидів і сам розбирався. Купував, отже, картки «Старт» для доступу в Інтернет. Вони продавалися в кіосках преси і коштували 7,50 або 12 грн, залежно від кількості хвилин. У нульові роки люди мали зарплати десь 250-300 грн, тож картка за 7,50 чи 12 грн зі швидкістю інтернету 32 кбіт/с вважалася дорогою.

Що лишилося з 20 років

Лишилося багато непроявлених ч/б плівок. На перших фотографіях – мої викладачі на демонстрації 1-го травня, причому в спину, бо раніше сфотографувати не встиг.

Плівка виявилася зіпсованою, бо технологія така: намотуєш у темряві плівку на котушку. Плівка стає ребром, а між кожним мотком – відстань. Як занурюєш і крутиш її 5 -7 хв, то вона проявляється. А я так намотав, що плівка злиплася, і кадри пропали.

Лишився ще магнітофон і батьків транзисторний приймач. Працюють чи ні не знаю, але вони є. Програвач пластівок ще маю, і він точно функціонує.

Кого любив

Найромантичніший час у плані дівчат – 5-9 класи. У технікумі на моїй спеціальності «Виробництво виробів електронної техніки» дівчина в нас була одна, і та з’явилася на 3 курсі, коли звикли, що дівчат нема. Увесь мій технікум – це  сумлінне навчання, а інститут – робота, якій заважало навчання.

А вже коли робили молодіжну сторінку в газету «Сіверщина» – це був 2000-ий рік – почалися романтичні моменти. За два тижні до диплому хотів навіть кинути інститут: був з головою в газетах і романтичних думках. Але враз напружився і довчився.

Що сниться й досі

Я фанатів від електроніки і все-все шарив, але ж і досі сняться кошмарні сни, немов не здав якийсь залік. Тепер не знаю, чи правильно вчився.