Було 20. Владислав Савенок

Чернігівський журналіст Владислав Савенок про перешитий кітель, роботу рятувальником, книги та важливість 20-тиріччя. Перший матеріал серії «Було 20», де знані постаті міста розповідають про свої 20 років.

Ілюструвала матеріал Анна Молочко

Коли

Мої 20 років припали на 1980-ий рік, я прийшов з армії. П’ять місяців з цього року минуло в Карелії, в Росії, неподалік фінського кордону. Я повертався звідти в травні, коли там ще лежав сніг, а приїхав сюди – яблуні відцвітають. Мама купила мені штани та сорочку, я вперше вдягнув щось цивільне й почав працювати на водній станції рятувальником.

Це був рік, коли я був голодний, спраглий у прямому та переносному значенні: після армії від’їдався та надзвичайно багато читав, такий голодний був до літератури. Порівнюючи з часом до армії, то зрозумів, що прийшов і треба починати серйозне життя, романтика відійшла на другий план, мама мало заробляла й мені доводилося частково брати на себе ці обов’язки.

Чому не університет

Мене відмовив вступати до університету брат, який вже там навчався. Він сказав, що ті знання можна отримати й самотужки. Я ще знав Василя Нечепу, бандуриста. Він тоді працював закрійником. Працював Василь там, де тепер Апеляційний суд, колись там було й ательє.

Високоосвічений дядько мені говорив: «Дивися, Владику, краще піди, вивчися на закрійника. Ти ж зможеш і писати в цей  час». Нечепа ж сам і співав, і на кобзі грав, а вдень шив. Старший брат теж казав не поспішати (з університетом, – авт.), бо люди робочих професій можуть в СРСР досягти більшого, ніж інтелігенція.

Прийшов з армії й зіткнувся з тим, що вершкове масло дають в гастрономі (тепер «Союз» біля ринку) лише раз на тиждень. Написав поему про масло. Мама прочитала й страшенно перелякалася. Вона сказала, що мене посадять, якщо дізнаються, що я пишу такі речі. Це був такий удар. Я зрозумів, що треба готуватися до того, що мене можуть посадити в тюрму (сміється, – авт.).

Отут, у зошиті, написано «поет-надомник». Надомник – це кравець, який працює вдома. До речі ту поему про масло мама мені так і не віддала, десь знищила, бо боялася, що хтось знайде й мені каюк буде.

Коли мама сказала, що тебе посадять за ці вірші, якщо їх надрукувати, я вже почав подумувати:  «А якщо я, дійсно, потраплю до в’язниці, то яка професія повинна в мене бути?». Мені казали, що найкраще у в’язниці живуть ті, хто вміє шити. Я почав навчатися на кравця. Мама зібрала для мене грошей, купили швейну машинку.

Рятувальник на один сезон

Я чудово плавав. Знайомі, з якими працював ще до армії, сказали, що на водну станцію набирають матросів. Робота сезонна, мені підходило, якраз щоб попрацювати до навчання. Плавати вмів, інструктаж провели. Робота така, що ти весь час на веслах, тіло качається, дівчата пропливають біля тебе.

Бувши рятувальником, зробив собі шорти. Кілька разів мене зупиняла міліція. У Радянському Союзі в шортах навіть улітку ходити не можна було, тільки в курортних містах. До мене два-три рази чіплялася міліція й хотіла оштрафувати. А я розказував, що я ж рятувальник, що я не можу рятувати людей з води в одязі, а так – прямо в шортах пірну.

Що вдягав

Перше, що я зробив собі, перешив свій військовий кітель й зробив жилетку. Були ще в мене довгі штани, то я зробив з них шорти. Ще були модними штани-кльоші: я з простих рукавів зробив кльоші, дошив їх – от і штани-кльоші. Ніхто ж не знав, звідки воно і як зроблено. Це було стильним. Я намагався вдягатися більш-менш.

Я любив носити фуфайку, вона була такого захисного кольору, це був як виклик, бо у людей куртки, а в мене ж мама одна працювала, брат навчався, фінансів майже не було. Не скажу, що ми жили надголодь, але максимально обмежували всілякі купівлі. Як тільки почав працювати, то вже у 82-му заробляв десь 250 рублів, бо був кваліфікованим кравцем 5-го розряду.

Що читав

Я провів електрику в сарай, там улітку жив і читав. Досі пам’ятаю, як читав книгу Шагінян Марії про Шевченка, то була може її дипломна робота. Ще подобався Ремарк та і Річард Олдінгтон, особливо «Смерть героя». Що тут в мене ще в зошитах: от Толстой «Анна Каренина», ось Бальзак, я дуже любив його читати. Зачепила книга Паустовського «Золотая роза», вона була одною з улюблених. Там говориться про те, як треба писати. Для стилістики читав Лева Славіна, Маяковського «Как делать стихи»,  Джека Лондона «Как я начал печататься». З українських авторів – Шевченко та одразу після армії відкрив для себе Плужника. У 1980-му так само відкрив Богдана-Ігоря Антонича.

Куди ходив

Біля Палацу будівельників є фонтан та  курган Чорна могила. От біля Чорної могили за бетонним парканом був танцмайданчик, всередині невелика сцена,  де грав вокально-інструментальний ансамбль. Квиток туди коштував, здається, 30 копійок. Ми там збиралися, спілкувалися, а хто хотів потанцювати, то заходив на майданчик.

У вихідні ходив до бібліотеки Короленка. Найголовніше, що було, це мій улюблений зал іноземної літератури, але найбільше любив музичний зал. Там були платівки, я там слухав Бітлз. Береш навушники й слухаєш. Субота та неділя для мене – вихід у люди. Я займався самоосвітою, а в університет вступив вже пізніше, у 86-му, бо не вистачало систематизованого засвоєння знань.

Кілька разів ходив на літературну студію. Вона спочатку була на площі, там була й газета «Деснянська правда», це у тому приміщенні, де зараз Апеляційний суд. Сходив кілька разів, але зрозумів, що мені нічого сказати. Якийсь вірш прочитав, тієї реакції, якої мені хотілося, не почув, то просто пішов і почав сам вивчати літературу.

Що писав

Ночами вивчав складання віршів. Написав цикл «Сто пародій на Станіслава Реп’яха». Були ще пародії на Сашка Олійника, на Василя Буденного. Вася Буденний страшенно образився, коли у 84-році я поніс їх і здав Дмитру Іванову на літературній студії.  У поезіях Буденний марить про безсмертя, роздумує про це, а я написав щось «раз на могилу і рябко забрів…байдуже він окинув оком, піднявши лапу, пес пристроївсь збоку і справедливо вірші оцінив». Коли ці вірші потрапили в літературні кола, то Реп’ях мене зненавидів (сміється, – авт.).

Від чого були всі ці пародії, що я писав? Коли ознайомлюєшся з класичною гарною поезією, (до речі, у 80-му році я для себе відкрив ще й японську поезію) а після цього розгортаєш «Деснянську правду» й читаєш барабанні вірші того ж Реп’яха, то бачиш, що тут якась не поезія. Але вона друкується. І ти не можеш зрозуміти, що таке, що відбувається.

Про що думав

Гнітюча атмосфера брехні, розуміння розбіжностей у системі, все це породжувало думку, що ти ненормальний і тебе можуть посадити. Один чоловік чи на Перше травня, чи на День революції зірвав радянський прапор і його арештували.  Посадили чи на 4, чи на 5 років. Я його більше не бачив. Оці речі говорили про те, що щось не так, тільки я не міг одразу  чітко сформулювати для себе що.

Що таке 20 років

Я думаю, що 20 років, це коли ти вже вийшов із дитячого віку й починаєш будувати серйозне життя. Це час, коли тобі треба все засвоїти й запастися якомога більшою кількістю знань та досвіду. Я в 20 років фактично освоїв професію, яка годувала мене, навіть у роки кризи. Професія кравця дозволила мені пережити 90-ті більш-менш нормально. Грошей не було, а шиття було, і життя завдяки шиттю було. Мені вдалося прогодувати свою родину завдяки шиттю.

Я одружився та переключився на сім’ю, у мене випало десь активні 3 роки,  я дуже загальмувався в творчому плані тоді, коли вже треба було видавати продукт. Але вже потім, коли було за 30, я освоїв та створив те, що хотів. Не шкодую ні за чим.