Олена та Олег. Де живе журналістське подружжя

Ще один будинок на розі Полуботка та П’ятницької. До двору можна зайти збоку зупинки «вул. П’ятницька». Двір просторий, засаджений квітами, кущами та деревами, з під полущеного асфальту де-не-де проглядає цегляна бруківка.

Світлини Дарини Кузьменко

Шістдесятирічна яблуня

Олена та Олег Головатенко перебралася сюди жити нещодавно. Оселилися на другому поверсі. Олена радіє новому помешканню: вікна виходять і на захід, і на схід, тому сім’я (а ще ж маленький син та бабуся) прокидається разом із сонцем, займається справами, а коли ввечері повертається додому, кухня й вітальня залита сонячним світлом.

Олена несе чай, каву, й шоколад.
– Яблуня під вікном добре родить вже понад 60 років, – розказує, поки ставить усе до столу. – Чи не кожен, хто живе в цьому домі, має свою історію, хто ж її садив. Ми знаємо, що садила мама попередньої власниці квартири.

Багато гілок від яблуні довелося спиляти: надто лізла у вікна й на балкон. Гарно, але незручно.

Підпільна синагога поверхом нижче

Про найцікавіше Олена розповідає одразу: «Наша сусідка Олена, яка живе тут з 90-их років, розповіла таку історію: у квартирі під нами, на першому поверсі, жив єврей-юдей, мав прізвище Рашал, що означає, здається, той, хто тлумачить «Талмуд». У радянські часи, коли релігія, скажімо, «не віталася», поверхом нижче фактично діяла підпільна синагога. У квартирі збиралися юдеї з усіх куточків міста й проводили свої богослужіння та спілкування».

Місцеві часто жартують, що й дім, отже, намолений. Майже культове місце.

У 90-ті роки їх сім’я виїхала до Ізраїлю. Отак от.

Брукований двір

Деяку частину книжкової полиці займають книжки з краєзнавства.

– На П’ятницькій вулиці в 19-му столітті можна було потонути. Чернігів почали брукувати у 1879 році. До того року дорога була ґрунтовою, а вулиця П’ятницька, знаєте ж, похила донизу. Тут, де наш дім, було ще більш-менш, але коли починався дощ, то все текло вниз, де тепер «Чарівниця».

Історик Володимир Руденок писав, що У 1879 році, під час правління міського голови В. М. Хижнякова, уперше взялися брукувати вулиці в місті. Почали з Богоявленської (нині Шевченка) та П’ятницької.

Про те, що брукували Чернігів і з цегли розібраних монастирів, розповідали на котрійсь із лекції в колегіумі. Якось ми з Олегом ходили двором й знічев’я зрозуміли, що двір то був забрукований. З-під полущеного асфальту проглядалася бруківка. Розколупувати не стали, звісно. Але нас це вразило.

Стало, ніби тісніше

Олена та Олег до цього мешкали в іншім куточку міста. За розміром колишня квартира, як і нова. Але там мали дві кімнати, а тут ця площа розділена на три. Олена сміється: коли велика кухня й зала, стомлюєшся щодня бігати з кутка в куток.  Тут їм добре.

Мрію у вітальні поставити овальний стіл, щоб там снідати, обідати, вечеряти. Вітальня має бути вітальнею.

– Те, що стало, ніби тісніше, насправді, добре, – каже Олег. – Кожен ніби зайнятий своїм, але всі одне біля одного.

Читайте також: Арсен. Квартира не сербського націоналіста

Книги

Олена та Олег показують книги:

Я філолог за освітою, тому всі свої студентські гроші вкладала в книжки. Мама давала на їжу, а я купувала в Ніжині в букіністах ще. Також тут книги від двох мам, дідуся.

Одну із книг Олена дістає показати:

Ми цінуємо і любимо Василя Кожелянка. Моя улюблена книга це «Срібний павук».

– Моя, – озивається Олег.

Книга?

– Моя улюблена.

– І твоя теж, – Олена усміхається й ховає книгу. – Я її щоосені слухаю. Це антиутопія, але там стільки доброго гумору.

Кожелянко багато передбачив того, що відбувається.

Зі старенького показують книжку Сталіна за 1952 рік, ще із бібліотеки дідуся.

Для чого вона? Щоб подивитися з якими ідеями мусили воювати наші люди. Тут його промови, інтерв’ю американським кореспондентом. Сміх та й годі.

Стоси чернігівської преси

Олена виносить стоси з газетами. За розмовами забули, що ми в журналістів. Олена довго працювала на радіо, Олег – журналіст, редактор, нині директор телерадіокомпанії SVOBODA.FM.

Маю цілий музей чернігівської періодики, – жінка розкладає на столі газети.

«Черниговский Полдень», «Високий Вал», «Чернігівщина», «Сіверщина», «Главная черниговская газета».

О, ще друкований «Високий Вал», – підхоплюється й Олег й теж стає перебирати газети.Свого часу він заснував це видання.

Олег розгортаю один із номерів. Газета формату А2, себто велика. Чорно-біла, деякі елементи підфарбовані червоним.

– Олег завжди був за класичну газету формату А2.

Коли робили газету «Високий Вал» то відірвався на форматі. Бо лише такою бачу газету й більше ніякою. Але люди кричать, що А2, то незручно.

Олег мовчить, перебирає газети, тоді згадує: як почали видавати «Високий Вал», то вже майже не друкували формати А2. Коли ж друкарка взяла до рук їх газету, Олег бачив, що і їй подобається.

«Експресія в «Сіверщині»

Олена розгортає «Сіверщину». У 2000-му році Олег робив у виданні молодіжну сторінку.

Молодіжна сторінка «Експресія», це її верстав за два тижні до захисту дипломного проекту, коли хотів взагалі забити на диплом.

Олена сміється з цієї сторінки. Вона тоді працювала на радіо:

Дивилася цю сторінку й думаю: «Боже, що вони наляпали там? Що відбувається в «Сіверщині»?»

На сторінці є жартівливий тест на знання міста. Одне із питань: «Де знаходиться тринадцята гармата й куди вона націлена?»

Серед відповідей можливі такі варіанти: на горищі нашої редакції, націлена в бік пам’ятника Леніну і на Валу, націлена в буйок номер 3 центрального пляжу. Правильна відповідь, звісно, теж є.

Читайте також: Було 20. Олег Головатенко

Замість післямови

Вікна одної з кімнат виходять на П’ятницьку церкву та сквер Хмельницького.

– Іноді ходжу й думаю, де ж мій Олег дівся. Дзвоню, а він каже у вікно визирнути. Дивлюся, а він мені з лавки рукою махає. Тут дуже центричне місце, дуже хороше. Один тільки краєвид вартий того, щоби жити саме тут.