Жіночність бойових мистецтв

У суспільстві існує думка, що жінка, яка займається бойовими мистецтвами – агресивна, сильна, мужицька та постійно всіх б’є.  Про те, чому це не так, навіщо спортсмену тренер та дитячі тренування розповідає Людмила Лебєдєва, президент Федерації Тхеквондо ВТФ та керівник відокремленого підрозділу Тхеквондо ВТФ України у Чернігівській області.

* Добок – спортивна форма тхеквондистів

Краса в спорті

Думають, якщо тхеквондистка, усім буде непереливки, бо роздає стусани направо й наліво.

Але ж у роботі ти одна, а вдома з сім'єю, коханою людиною – зовсім інша. Можна бути суворою та сильною в справі свого життя, а спілкуючись із родиною – гармонійною та спокійною.

Мені абсолютно не важко бути ніжною, чуттєвою та жіночною, тож і не розумію думку громадськості. Чому всі думають, що жінка, яка займається бойовими мистецтвами, готова всюди всіх бити й не може вирішити проблеми іншими способами?

Тхеквондо – це і чоловічий, і жіночий спорт, у ньому можна бути граційним. Деякі дівчата знімаються у фотосесіях без добока, мов професійні моделі. Усі  тхеквондистки мають гарну граційну ходу й жодних чоловічих звичок. Це вид спорту, яким можна займатися як професійно, так і для себе: він не має негативних наслідків.

Як потрапила до тхеквондо

Моє життя – тхеквондо. Скільки себе знаю, завжди мріяла займатися бойовими мистецтвами. З дитинства захоплювали актори-майстри бойових мистецтв - Жан-Клод Ван Дамм і Джекі Чан, зачаровувало вміння володіти своїм тілом.

Про те, що буду тренером, знала вже у 6 років, коли батьки відвели на плавання. Тоді було неважливо, з якого виду спорту: плавання, футбол, щось інше. Виявилося ж – тхеквондо.

Уперше прийшла на тренування в 13. Це була любов з першого погляду. Улітку тато побачив оголошення й каже ходімо подивимося, як займаються. Мені стало цікаво, захотілося спробувати, тож з вересня записалася в групу.

Тоді це ще було тхеквондо ІТФ, і я з головою занурилася в спорт. Змотивував мене тренер Костянтин Солдатенко. Він був для мене справжнім гуру, і досі його поважаю. Лише після того, як тренер закінчив працювати, перейшла в тхеквондо ВТФ.

У 2002 році я та Ігор Лебєдєв стали членами Всеукраїнської Федерації Тхеквондо. Тоді ж усвідомила свою головну мету - Чемпіонати світу та Європи. Хоча, хотілося б узяти участь в Олімпійських іграх – напевно, це найважливіший етап для будь-якого спортсмена.

Жінка-тренер

Працювати тренером почала вже на останньому курсі університету. Коли влаштувалася на роботу в спортивну школу «Спартак», перший рік набирала виключно дівчачі групи. Зі свого першого набору пам'ятаю майже всіх дівчат. Їх було багато - близько 60-ти. Дві спортсменки з того набору дійшли до звання «Кандидат у майстри спорту». Нині їх інтереси змінилися - вони вже давно не займаються.

* Тхеквондо ІТФ - традиційне бойове корейське мистецтво

* Тхеквондо ВТФ - олімпійський вид спорту

* Ігор Лебєдєв - перший президент Федерації Тхеквондо ВТФ у Чернігівській області

Коли програвала

На перші змагання я виїхала в Запоріжжя – побачила там рівень підготовки спортсменів і захотіла досягти того ж. Потому – три роки тренувань, участі у всеукраїнських стартах, і програші, програші, програші.

Я не кинула спорт, навпаки – рухалася далі. І ось – п’єдестал: перші призові місця. Спочатку бронза, перемога над провідними спортсменами України, звання «Майстер спорту», далі – участь у розділі паратхеквондо.

У Чемпіонаті світу з тхеквондо, який проходив у Москві, удруге стала срібною призеркою. Уперше – у Румунії. Нині виступаю за паратхеквондо, але мій клас тимчасово не працює, тому чекаю на поновлення роботи.

Коли багато пропускаєш, не маєш постійних стартів, то це вже не те. Потрібно постійно тренуватися, а я наразі просто працюю для підтримки фізичної форми в тренажерному залі та тренуюся з дорослими спортсменами.

Навіщо тренер

Деякі спортсмени говорять, що тренуватимуться вдома, поїдуть на змагання та переможуть. Такого не буває. Самостійно спортсмен швидко перегорить: буде страшно, адже він не має професійної підтримки. Відтак, не зможе подолати моральні перепони та закомплексованість перед виступом.

Тренер же проходив це все, має досвід змагань і може розповісти, як долав свої переживання.

Труднощі – це нестача умінь та знань, навіть не фінансів. Це скоріше інформаційні проблеми, їх можна подолати. Проблеми завжди виникають, коли не вистачає якихось знань. Коли розуміла, що не можу чогось досягти або дати своїм спортсменам, намагалася виїжджати на змагання, співпрацювати з іншими тренерами, запрошувати їх до Чернігова для проведення семінарів.

Діти-спортсмени

Зараз у Чернігові близько 600 дітей займаються тхеквондо ВТФ.

У чернігівському підрозділі працює 8 тренерів, які є членами Всеукраїнської Федерації Тхеквондо. Є тренери, які виховують маленькі колективи - до 12 осіб, а є й такі, що тренують близько 300 людей.

Буквально в кожній групі дітей бачу чоловік п'ять, у яких горять очі, і вони готові стати чемпіонами Олімпійських ігор. Головне – аби не перегоріли. Не гроші вирішують, натомість впливає бажання тренера й спортсмена співпрацювати, йти до кінця.

Щоби стати професіоналом, дитина має бути дисциплінованою та готовою до труднощів. Працювати доведеться навіть коли боляче, страшно або надто втомився.

У спорті кошти виділяють на спортсменів, що вже чогось досягли. Дитячий спорт фінансують більшою мірою батьки. Це найбільша проблема: не у кожної талановитої дитини батьки мають достатньо грошей.

Ми шукаємо спонсорів та інші можливості, щоби дитина виїхала на змагання та склала гідну конкуренцію на міжнародному рівні.

Багато батьків заохочують дітей: «Сядеш у шпагат, куплю планшет». Готова з ними дуже довго лаятися, бо діти чекають, коли їм просто куплять планшет.

Вони не бачать іншої мети, крім матеріальної, а треба спілкуватися з дитиною, говорити, що станеш відомим, будеш прославляти країну та мотивувати прикладами.

Інколи доводиться працювати і на вулиці – тіло стає фізично міцнішим, витривалішим. Тхеквондо – це не лише фізична сила, це контроль страху та емоцій, спокій у критичних ситуаціях.

Якою бабцею я не буду

Кілька днів на три місяці варто проводити десь поза роботою, бо тренувати важко, можна перегоріти, втратити бажання працювати. Раз на три місяці поїхати туди, де ніколи не був, де ніхто не знає, який ти, пофарбувати волосся в червоний колір, носити одяг, що його ніколи не носив – це можливість бути різним.

Не знаю, як довго зможу вчити дітей, бо вид спорту дуже активний. Діти тягнуться до тренера, який може щось показати, сам виступає. Я нізащо не буду тихою бабцею, що сидітиме вдома з онуками. Спорт у моєму житті буде завжди.

Фотографувала Альона Якимчук